Меню
Головна
 
Головна arrow Соціологія arrow Історія соціології
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Антипозитивизм німецькій соціології

На рубежі ХІХ-ХХ ст. позиція класичного позитивізму відчуває значні теоретико-методологічні труднощі в поясненні характеру суспільного життя і перспектив соціально-історичного розвитку. Все більш наполегливо проявляються тенденції підвести загальнофілософське і логіко-гносеологическое основу під заперечення принципів натуралізму і природничонаукових методів пізнання соціальної реальності. У цей період усвідомлюється і формується нова соціологічна парадигма, яка починає проводити різку грань між світом природи і світом соціокультурного буття, а суспільство розглядати не як організм, а як організацію духовного порядку. Біля витоків формування нової наукової парадигми в німецькій соціології стояли Ст. Дильтей і Р. Риккерт, Ф. Теніс і Р. Зиммель.

Вільгельм Дильтей (1833-1911) - німецький соціальний філософ, творець "розуміючої психології", історик культури. Його філософсько-методологічні погляди формувались не лише під впливом ідей німецького романтизму та ідеалізму, але і позитивістських установок Дж. Ст. Мілля та О. Копта. У роботах "Введення у науки про дух. Критика історичного розуму" (1883), "Описова психологія" (1894) Ст. Дильтей в противагу позитивизму стверджував своєрідність духовного світу та історичних методів, службовців її дослідження, а також виводив сферу духу (культури) за межі чистого інтелекту. У роботах "Вступ до науки про дух" (1883), "Нариси з обґрунтування наук про дух" (1905), "Створення історичного світу в науках про дух" (1910) німецький філософ вирішував завдання відокремлення "наук про дух" (гуманітарне знання) від "наук про природу" (природознавство).

На думку В. Дільтея, природничі науки простежують те, яким чином хід природних подій впливає на становище людини, тоді як гуманітарні науки вивчають вільну діяльність людини, що переслідує певні цілі. Фізичні речі, що вивчаються природознавством, відомі людині лише опосередковано, як явища. Дані "наук про дусі" беруться з внутрішнього досвіду, безпосереднього спостереження людини над самим собою і над іншими людьми і відносинами між ними. Первинним елементом наук про дух є безпосереднє внутрішнє переживання, в якому уявлення, почуття і воля злиті воєдино, і в якому людина безпосередньо усвідомлює своє існування у світі. Це безпосереднє переживання за своєю природою суто індивідуально. Тому Ст. Дильтей вважав принципово неможливим і неправомірним претензії соціології на роль узагальнюючої науки про історичному розвитку і в якості свого завдання ставив визнання своєрідності духовного світу і методів його пізнання. Методологічною основою "наук про дусі" повинна бути визнана не соціологія, а психологія як наука про взаємозв'язки переживань і свідомість.

Центральною категорією "наук про дусі" для Ст. Дільтея є поняття "життя", яку він трактує не біологічно, а культурно-історично. При цьому "життя кожного індивіда творить сама із себе свій власний світ". З нерозривно пов'язаної ланцюга індивідуумів виникає загальний життєвий досвід, який лежить в основі всього, що люди називають звичаєм і традицією.

Ст. Дильтей стверджував, що в "науках про дух" немає абсолютного розділення суб'єкта й об'єкта, особистості та історії. Історія не дана людині як щось відокремлене від нього простором і часом, не "нав'язується" йому в якому-небудь чуттєвому матеріалі ззовні. Навпаки, людина, що звертається до історії з метою виявлення власної сутності, визначення свого життєвого покликання, свого життєвого призначення, сам творить цю історію. Тому гуманітарні науки на відміну від природничих наук повинні не "пояснювати", а "розуміти" соціальні явища. Розуміння ж, з точки зору Ст. Дільтея, грунтується на вивченні і розумінні мотивів людської діяльності, що зумовили ту чи іншу подію. Звідси, психологія і соціологія мають бути науками "розуміють".

Можливість історичного пізнання Ст. Дильтей бачив у тому, що зрозуміти інших людей, інші історичні епохи можна, якщо звернутися до пам'ятників людської діяльності, переважно письмово зафіксованими "проявів життя". В "розумінні" чужого життя дослідник її звільняється від обставин власного життя, його індивідуальну свідомість як би з'єднується з світовим "життєвим досвідом", він як би переживає в уяві багато інших житті, знаходячи свободу в розумінні історичного. Завдання "розуміння", з точки зору Ст. Дільтея, полягає в тому, щоб відчути себе в "ідеальній одночасності" з людьми минулих епох, пережити їх буття як своє власне, тим самим усвідомити нереалізовані потенції свого буття. Таким розумінням, вважав німецький учений, найкраще володіє поет, який представляє те, що "ніколи не було їм пережито".

Положення про специфіку історичної реальності були переведені Ст. Дильтеем на логіко-гносеологічний мову, пов'язаний здебільшого не з обґрунтуванням специфіки історичного буття, а самого процесу пізнання історії і встановлення критеріїв загальнозначимості суджень в "науках про дух".

Генріх Риккерт (1863-1936) - німецький філософ, представник баденської школи неокантианства. У роботах "Предмет пізнання" (1892), "Павуки про природу і культуру" (1899), "Філософія історії" (1905) розробив теорію цінностей і методологію поділу ""наук про природу і культуру.

Р. Риккерт звернув увагу філософів на існуючу плутанину понять "цінність" і "оцінка". Незважаючи на те, що цінності завжди пов'язані з оцінками, однак їх не слід ототожнювати, оскільки оцінка - результат психічного акту, а цінність - "абсолютно самостійне царство, яке лежить по той бік суб'єкта та об'єкта". Для нього "цінність - це духовна мета, життєва практична установка, що виражає живий нерв культури, її смислове ядро, що відображає динаміку культури". Культура в його розумінні - процес реалізації загальних соціальних цінностей протягом історичного розвитку.

Р. Риккерт виділяв шість областей цінностей:

1) цінності наукового пізнання;

2) цінності мистецтва;

3) цінності містичного характеру;

4) цінності морального життя;

5) цінності особистого життя;

6) цінності релігійного життя.

Саме з "подачі" Р. Риккерта поняття "цінність" міцно увійшло в соціологічну науку, зайнявши одне з центральних місць, як в теоретичних побудовах, так і в практиці проведення конкретно-соціологічних досліджень таких видатних соціологів, як М. Вебер і Т. Парсонс, У. Томас та Ф. Знанецкий.

Визначаючи філософію як "вчення про загальнозначущих цінностях", Р. Риккерт розглядав історію як процес усвідомлення і втілення цінностей. Основне завдання філософії він бачив у виробленні специфічного методу історичних наук. На відміну від Ст. Дільтея він розрізняв науки з предмета ("науки про природу" і "науки про дух"), а по методу їх дослідження. Р. Риккерт розділив науки на "номотетический", які розглядають дійсність з точки зору загального, виражається за допомогою природничо-наукових законів, і на науки "ідеографічні", описують одиничне в його емпіричної неповторності. Згідно цій установці загальні закони несумірні з одиничним конкретним існуванням, в якому завжди присутнє щось невимовне в загальних поняттях і усвідомленого людиною як "індивідуальна свобода". Звідси, обидва методи не можуть бути зведені до єдиної основи, оскільки, з одного боку, закон, а з іншого - подія в його індивідуальності.

Тим не менш, німецький філософ вважав, що "науки про культуру", що користуються идеографическим методом з метою відтворення предмета дослідження в його единичности і унікальності, потребують загальних положеннях, які формулюються в рамках номотетических наук. Повна відмова від використання номотетических методів загрожує "наук про культуру" скочуванням на позиції ірраціоналізму і релятивізму. В цьому плані идеографический метод, який відтворює індивідуальне ціле з необхідністю, потребує послуг генерализирующего методу в якості підлеглого.

Поділ "наук про культуру" і "наук про природу" Р. Риккерт проводить на основі розведення самих понять "культура" і "природа". З його точки зору, природа є сукупність всього того, що виникло саме собою, саме народилося і представлено власного зросту. Протилежність природі в цьому сенсі є культура як те, що або безпосередньо створене людиною, що діють згідно оціненим їм цілям, або, якщо воно вже існувало раніше, принаймні, "свідомо взлелеяно їм заради пов'язаної з ним цінності". Тобто у всіх явищах культури знаходиться втілення якої-небудь визнаною людиною цінності, заради якої ці явища і створені. Тільки завдяки принципу цінності, стверджував Р. Риккерт, стає можливим відрізнити культурні процеси від явищ природи з точки зору їх наукового розгляду.

На думку Р. Риккерта, єдність і об'єктивність наук про культуру обумовлені єдністю і об'єктивністю нашого поняття культури, а останнє, в свою чергу, єдністю і об'єктивністю цінностей, встановлюваних нами. Але як визначитися у виборі цінностей, щоб надати історичним дослідженням дійсне єдність, яке б виражало історію всього культурного розвитку. Цього завдання, як вважає Р. Риккерт, служить філософія історії, без якої не може бути історичної науки. Власне, і природознавство, як зазначав він, є історичний продукт культури, а звідси в боротьбі за право історичного розуміння речей ми не повинні боятися природознавства.

У процесі аналізу Р. Риккертом проблеми про специфіку пізнання в науках про культуру, він постійно підкреслював, що обидва методи і генерализирующий та індивідуалізує знаходять своє застосування як у природничих, так і гуманітарних науках. Однак його концепція була використана для протиставлення природничонаукового і гуманітарного знання. Проблема зв'язків і переходу від индивидуализирующего до генерализирующему методу пізнання була і залишається для соціологічної науки "ахіллесовою п'ятою" її методології. Крайнощі "індивідуалізації" та "генералізації" соціальних реалій зустрічаються не тільки в минулій історії цієї науки, але і на сучасному етапі. Проблеми соціально-історичного пізнання, пов'язані з віднесенням до общезначимым культурних цінностей, що були для соціології найважливішим стимулом пошуку об'єктивних критеріїв наукового знання вільного від упереджених політичних та ідеологічних оцінок.

Фердинанд Теніс (1855-1936) - основоположник німецької соціології. Сфера його наукових інтересів була багатогранною. Крім діяльності, пов'язаної з написанням теоретичних праць з соціології, він займався проведенням великих емпіричних досліджень з використанням соціальної статистики. Основний внесок Ф. Тенісу в соціології пов'язують з розробкою системи теоретичних понять, початок якої було покладено публікацією книги "Спільність і суспільство" (1887). До соціологічної спадщини Ф. Тенісу відносяться також роботи: "Злочинність як соціальне явище" (1909), "Критика суспільнихного думки" (1922), "Соціологічні нариси і критика" (у 3 т., 1925-1929), "Прогрес і соціальний розвиток" (1926), "Введення в соціологію" (1931).

Соціологічна концепція Ф. Тенісу представляє своєрідний синтез раціоналізму, що йде своїм корінням в епоху Просвітництва й ідей історичної школи права і національної економіки, для якої характерно визнання важливості традиційних норм і принципів людського співжиття. Німецький соціолог ставив своєю метою зв'язати воєдино, раціоналістичне та історичний світогляд, з'єднати переваги раціонального наукового методу з історичним поглядом на соціальний світ.

Ф. Теніс відносив соціологію до аналітичних наук. За його задумом соціологія повинна досліджувати найбільш загальні риси соціального процесу, різні форми соціального життя, а також виробляти систему загальних понять для опису специфіки конкретних проявів суспільного життя.

Німецький соціолог виходив з того, що формальна, незв'язана з інтересами і цілями індивідів і різних груп наукова дедукція різних форм соціального життя, дає можливість досягти універсального та загальнозначущого в соціальному пізнанні. Його гносеологічні установки в цьому відношенні були спрямовані на утвердження найпершим ролі понятійного мислення на противагу набирає в той час сили тенденціям емпіризму і ірраціоналізму. Ф. Теніс прагнув формалізувати соціологічне пізнання, знайти якусь універсальну систему характеристик, які можна буде, абстрагуючись від змістовної сторони досліджуваного предмета, застосовувати до аналізу найрізноманітніших сфер суспільства.

З точки зору Ф. Тенісу, предмет соціології - дослідження людини як соціальної істоти, а "тілесного і душевного лише остільки, оскільки воно обумовлює соціальне". Він розділив соціологію на "загальну" і "спеціальну". Загальна соціологія повинна була вивчати усі форми співіснування людей, включаючи біоантропологічні аспекти, схожі з формами стадной життя тварин. Спеціальна соціологія, згідно його уявленням, покликана досліджувати власне соціальне життя людей як результат їх взаємодії, в основі якого лежать вольові відносини. У свою чергу спеціальну соціологію він подразделял на "чисту" (теоретичну), "прикладну" і "емпіричну". Перша повинна аналізувати суспільство у стані статики, друга - в динаміці, третя, названа їм "социографией", повинна досліджувати факти життя сучасного суспільства на основі статистичних даних.

Ф. Теніс розрізняв два види соціальності: громадське і суспільне. Таке розмежування він пояснював наявністю двох способів зв'язків між людьми: "органічних" (безпосередніх, неформальних, емоційних) і "механічних" (опосередкованих, формальних, раціональних). В якості найпростішого випадку соціальної взаємозв'язку людей він визнавав обмін. Якщо всяку взаємну діяльність і всяке взаємне сприяння, стверджував німецький соціолог, розуміти як обмін, то, очевидно, що будь-яка спільна життя також є безперервний обмін взаємною діяльністю і взаємною підтримкою, і "тим в більшій мірі, ніж ця спільна життя інтимніше".

Всі соціальні явища Ф. Теніс розглядав як результат взаємодії, в основі якого лежать вольові відносини. Воля у нього виступає як безпосередня складова процесу мислення. Воля, заявляв він, визначається "силою людського мислення". Німецький соціолог розрізняв два типи волі: сутнісний (природну), що визначає увесь спектр соціального життя, і целерациональную (виборчу), що передбачає можливість вибору і свідомо поставлену мету поведінки, що призводить до ослаблення загальної соціальної волі і розчленування її на безліч приватних суверенних воль.

Ф. Теніс стверджував, що "органічні" зв'язки між людьми утворюють допромышленную, традиційну громаду ("Gemeinschaft"), що відрізняється єдністю "сутнісної волі", коли кожна частина виражає єдність і живе заради нього. "Механічні" ж зв'язку індивідів утворюють сучасне промислове товариство ("Gesellschaft"), що характеризується пануванням "целерациональной, виборчої" волі і свавіллям. У широкому розумінні суспільство розглядалося німецьким соціологом як процес руху від стану з перевагою общинних відносин до стану з переважанням суспільних відносин. Передумовою переходу від общинних зв'язків до зв'язків громадським, на його думку, є сучасний індивідуалізм.

З точки зору Ф. Тенісу, общинні зв'язку включають в себе родові відносини і відносини сусідства й дружби. Вони властиві переважно патріархально-феодального типу суспільства. Суспільні зв'язки мають вещную природу, будуються на раціональній основі і властиві капіталістичному типу суспільства. В громаді домінують інстинкти і почуття, у суспільстві переважає розрахунок. Громада виступає як неформальна соціальна спільність, суспільство - як сукупність формальних соціальних спільнот. В громаді соціальне ціле логічно передує частинам, в суспільстві - ціле складається з частин.

Ф. Теніс вважав, що відносинам в громаді властиво єдність волі, визначається інстинктом, звичкою і пам'яттю. За їх допомогою формується спорідненість, сусідство, дружба як результат інтимних, міжособистісних зв'язків людей. В основі цих зв'язків лежать емоції, прихильність і душевна схильність. Громадські ж відносини будуються на раціональному обміні, на принципі "кожен за себе" і призводять до напруженості між людьми. Общинних зв'язків відповідає народність і культура, а громадським - державність і цивілізація. Стосунки у традиційній громаді регулюються звичаями та віруваннями. У сучасному суспільстві основним регулятором відносин виступають юридичні закони. Головним соціальним інститутом традиційної громади є сім'я, а сучасного суспільства - держава.

Ф. Теніс був першим, хто ввів поняття "прикладна соціологія" і дав йому наукове обґрунтування. Його формальна соціологія починалася не з фактів, а з ідеалізованих абстракцій - ідеальних типів, які повинні прикладатися (використовувати) до реальності в процесі її пізнання. На думку німецького соціолога, прикладна соціологія ("социография") повинна описувати форми соціальних відносин.

Емпіричні дослідження, що проводилися Ф. Тенісом, стосувалися проблем злочинності, самогубства, демографічних змін, промислового зростання, діяльності політичних партій і рухів. У Гамбурзі він вивчав соціально-економічні умови життя моряків, вантажників, повій, піддаючи критиці держава та її структури за забуття їх інтересів. Особливу увагу було приділено вивченню злочинності. Було обстежено 3500 осіб, які вчинили злочинні діяння. Про кожного з них німецький соціолог ретельно збирав зберігалися у виправних установах та архівах поліції відомості. Його цікавили: походження злочинця, тип поселення, в якому він жив до скоєння злочинного діяння, сімейні умови, освіта, професія, фактичне заняття, професія батьків (у першу чергу батька), місце постійного проживання і т. д. Ф. Теніс збирав ці дані для того, щоб "намалювати" соціальний портрет злочинця і охарактеризувати злочинність як широке соціальне явище. Причому якщо до нього злочинність отримала багаторазові опису статистичного характеру, то його аналіз мав більше соціологічний крен.

В соціології відомості про Ф. Тенісі часом обмежуються констатацією введеної їм дихотомії "спільноту" і "суспільство", а його самого деякі дослідники відносять до "класиків другого ешелону". Останні десятиліття в соціології Німеччині відзначено активний інтерес до ідейного спадщини Ф. Тенісу. Діяльність Товариства його імені незмінно отримує підтримку в наукових колах, зростає кількість публікацій, прямо або побічно пов'язаних з його теоретичними концепціями та емпіричними роботами. А той факт, що ні один з останніх соціологічних конгресів не обходиться без спеціальних доповідей про Ф. Тенісі, служать вагомим підтвердженням цього інтересу.

Георг Зиммель (1858-1918) - основоположник формальної соціології.

Серед його численних робіт виділяють: "Про соціальної диференціації. Соціологічні та психологічні дослідження" (1890), "Соціологія. Дослідження форм усуспільнення" (1908), "Основні питання соціології: індивід і суспільство" (1917), в яких їм вперше було введено в соціологічний лексикон поняття "взаємодія" та "форма".

Р. Зиммель вважав, що соціологія повинна стверджувати своє право на існування не за допомогою вибору особливого, "незайнятого" іншими науками предмета, а як метод. З його точки зору важливим є те, що соціологія формує методологічну настанову щодо розуміння її специфіки серед інших соціальних наук. В сучасному своєму стані соціологія дає лише нову точку зору для розгляду відомих фактів. Але саме тому їй особливо важливо встановити цю точку зору, так як тільки від неї "наука отримує свій специфічний характер, а не від свого матеріалу". Згідно його уявленням, соціологія, не будучи наукою, яка володіє власним змістом, повинна визначити його методологічно, знайшовши специфічну точку зору. Соціологія, стверджував він, знаходиться до приватних суспільних наук в такому ж відношенні, як геометрія до наук фізико-хімічних, тобто вона вивчає не зміст суспільних явищ, а досліджує загальну для них соціальну форму, що виникає в процесі взаємодії людей.

Р. Зиммель відносив соціологію до розряду наук "другого ступеня", яка "творить новий синтез" з того, що попередньо перероблено іншими науками. На його думку, соціологія не володіє власним змістом, так як у неї немає об'єкта, який не вивчався б якоїсь громадської наукою. Звідси призначення соціології він бачив у тому, щоб досліджувати не зміст, а форми суспільного життя, те загальне, що властиво всім соціальним явищам.

Завданням соціології Р. Зиммель вважав опис "форм спільного буття людей" і знаходження "правил, які лежать в основі взаємовідносин індивідуумів". З його точки зору, соціологія має займатися не вивченням мотивів взаємодій людей, а формами їх взаємодій, які не залежать від цих мотивів. На думку Р. Зіммеля, завданням соціології є виділення і опис форм "усуспільнення" (взаємодії людей). До таких форм німецький соціолог відносив, наприклад: панування і підкорення, поділ праці і солідарність, боротьбу і конфлікт, утворення соціальних класів і політичних партій. Всі ці форми відтворюються і наповнюються відповідним змістом в різних соціальних групах і соціальних організаціях, таких як, наприклад: держава, релігійне суспільство, економічне об'єднання і т. п.

Соціологія, стверджував Р. Зиммель, не займається сексуальними, економічними, педагогічними, релігійними і тому подібними прагненнями, що об'єднують людей, а насамперед, різними роду формами, які є незалежними від цих прагнень і в яких останні можуть існувати. Так, наприклад, існує змагання в економіці і мистецтві, панування й підкорення - в державах, релігійних товариствах, бандах змовників, художніх школах та сім'ях. І навпаки, однаковий але своїм змістом інтерес може приймати різні соціальні форми. Наприклад, релігійне життя може бути організована як вільно, так і централізовано. Тим не менш, зміст діє на форму. Так, спільно музицирующие люди асоціюються інакше, ніж ті, хто займається наукою.

Суспільство розумілося Р. Зиммелем як сукупність організуючих життя людей форм зв'язків, що виникають в процесі їх взаємодій. Він стверджував, що відоме число людей утворюють суспільство не тому що в кожному з них живе яке-небудь конкретно визначене або індивідуально рушійне їм життєвий зміст, а тоді, коли життєвість цих змістів придбає форму взаємних впливів. Коли "відбувається вплив одного з них на іншого безпосередньо або через посередництво третьої" народжується суспільство.

Основний "клітинкою" суспільства Р. Зиммель вважав взаємодію. Взаємодія завжди складається внаслідок певних потягів або заради певних цілей. Еротичні інстинкти, діловий інтерес, релігійні імпульси, захист чи напад, гра або підприємництво, прагнення допомогти, навчитися, а також безліч інших мотивів спонукають людину до діяльності для іншого, тобто до надання на нього впливу. В результаті взаємодій на основі індивідуальних спонукальних імпульсів і цілей утворюється єдність, яка називається суспільством.

Як вважав Р. Зиммель, все, що наявна в індивідах у вигляді потягів, інтересів, цілей і т. д., є те, з чого формується вплив на інших людей. Це він позначив як зміст, тобто як матерію усуспільнення. Причому сама по собі ця матерія, в якій виповнюється життя, Р. Зиммелю, не соціальна. Так, він стверджував, що голод, любов, праця, релігійність, техніка і результати діяльності розуму не є безпосередньо суспільну. Все це стає таким лише остільки, оскільки перетворює ізольоване існування індивідів у певні форми спільного існування, що підпадає під загальне поняття взаємодії. "Усуспільнення" - це незліченна кількість способів реалізується форми, в якій індивіди на основі різноманітних мотивів та інтересів створюють особливу єдність, всередині якого ці мотиви і інтереси знаходять своє втілення. Усуспільнення виступає у німецького соціолога як та форма, в якій індивіди на підставі якихось інтересів утворюють єдність.

В якості зразка соціального процесу як форми соціального життя Р. Зиммель розглядає таке універсальне явище, як мода. Мода, з його точки зору, передбачає одночасно і наслідування та індивідуалізацію особистості. Людина, наступний моді, одночасно відрізняє себе від інших і стверджує свою приналежність до певної групи. Р. Зиммель точно вловив парадоксальну властивість моди, а саме: як тільки яке-небудь явище (одяг, ідеї, манери, речі і т. д.) стало "модним", воно тут же починає "виходити з моди", тобто мода одночасно нова і минуща. Причину широкого поширення моди він бачив у процесі розкладання старих, які приймали на віру переконань, звичок, традицій. Звідси - засилля моди в мистецтві, науці, навіть в моралі. Однак, незважаючи на минущий характер тієї або іншої конкретної моди, вона, як соціальна форма, володіє деякими постійністю: мода в тому чи іншому вигляді існує завжди.

У числі інших соціальних форм Р. Зиммель досліджував, наприклад, такі соціальні типи і характери, як цинік, бідняк, аристократ, кокетка і т. д., намагаючись виявити їх характерні протиріччя. На його думку, буття такого типу, як аристократ, представляє єдність двох взаємовиключних характеристик. З одного боку, аристократ поглинений своєю групою, її сімейною традицією, з іншого - він віддалений і навіть протиставляється їй, бо сила духу, незалежність і особиста відповідальність суть цієї характерної для аристократії традиції.

Прикладом соціальної форми, іменованої Р. Зиммелем як "модель розвитку", є універсальний процес взаємозв'язку розширення групи з посиленням індивідуальності її членів. Як він зазначав, по мірі зростання чисельності груп члени її все менше стають схожими один на одного. У той же час розвиток індивідуальності членів групи супроводжується зменшенням її згуртованості та єдності. Історичний процес розвивається у бік посилення індивідуальності за рахунок втрати індивідами їх унікальних соціальних характеристик. Так, велика патріархальна сім'я змінюється самостійними і повноправними індивідами і нуклеарною сім'єю; цехова і кровнородственная організації змінюються громадянським суспільством з характерною для нього високою індивідуальною відповідальністю.

Дещо далі від потоку життя, тобто від суспільного змісту стоять такі стійкі і незалежні форми, як економічні та форми державно-правових організацій. Нарешті, невелику дистанцію від безпосередньої соціального життя зберігають форми, звані Р. Зиммелем "ігровими". Ігрові форми - це чисті форми усуспільнення, що представляють собою не просто розумову абстракцію, а реально зустрічаються в соціальному житті форми. Прикладами ігрових форм можуть служити: "старий режим", тобто політична форма, що пережила свій час і не задовольняє запитам беруть участь у ній індивідів; "наука для науки", тобто знання, відірвані від потреб людства.

Виняткову роль і значення в якості ігрової форми, відірваної від своїх коренів, Р. Зиммель відводив феномену спілкування. Спілкування в його чистому вигляді, "так сказати, вільно ширяє внутрішньо діюча взаємна зв'язок індивідів", є, на його думку, "суспільство взагалі" без всяких тисків. При спілкуванні спілкуються являють собою чистий від всяких особливих змістів форму всіх односторонньо характеризуються товариств і втілюють суспільство "в якійсь немов би абстрактною картині, роздільною всі змісту в чистій грі форм".

У Р. Зіммеля світ спілкування - це єдиний світ, де можлива демократія рівноправних. Разом з тим - це штучний світ, створений тими, хто хоче реалізувати абсолютно чистий, позбавлений всякого матеріального акценту ідеал взаємодії. Таким чином, спілкування виступає у нього як ідеальний соціальний світ, в якому радість кожного безпосередньо пов'язана з радістю інших, і "ніхто принципово не в змозі задовольнити своє прагнення за рахунок незадоволеності іншого". Причому це забезпечується власним внутрішнім принципом безпосередньо спілкуються, а не завдяки поставленого над ними етичного імперативу, як це відбувається в багатьох інших життєвих формах. Звільняючись в процесі спілкування від власного суб'єктивізму, а також від того, що формується в особистості в умовах сучасного життя в силу об'єктивної необхідності, зазначав Р. Зиммель, люди повертаються до свого природно-особистого буття. При цьому вони забувають, що людина у спілкуванні є не стільки особистість у її особливості та природної повноти, скільки "особистість, створена стилізацією і застереженнями".

Спілкування як ігрова форма, в якості якої можуть виступати всі існуючі форми взаємодії і усуспільнення: прагнення до влади, обмін, утворення партій і т. д., несе у Р. Зіммеля важливу соціально-етичну, социализирующую навантаження по відношенню до особистості і "индивидуализирующую" по відношенню до суспільства. Оскільки спілкування служить тому, щоб "спонукати індивіда включитися в загальну зв'язок і жити для нас", постає завдання, як зробити так, щоб ця зв'язок "наділяла індивіда цінностями й ідеалами; як перетворити життя індивіда в засіб для досягнення цілого, а життя цілого в засіб досягнення цілей індивіда". В цій короткій формулюванні Р. Зиммель висловив суть теоретичного вирішення глобальної соціологічної проблеми гармонійної взаємодії особи і суспільства. У той же час виклад їм соціологічного бачення однієї з центральних форм усуспільнення, якою є спілкування, дає ключ до розуміння того, як формується специфіка пізнавального процесу в рамках його формальної соціології, і певну можливість реконструювання цілісної картини соціального світу.

В аналізі Р. Зиммелем різних форм соціального життя досить чітко проглядається установка на те, що в процесі усуспільнення крім тенденції до згодою зустрічаються протилежні тенденції - боротьби і конкуренції. Тенденцію до боротьби німецький мислитель намагався виявити в глибинах людської особистості, заявляючи, що у людини є "формальне потяг ворожості як парна протилежність потреби в симпатії". Дослідження Р. Зиммелем проблем боротьби і конфлікту склали цілий науковий напрям (конфліктологію), орієнтоване в першу чергу саме на аналіз різного роду протиріч у суспільному житті.

Хоча Р. Зиммель акцентував свою увагу на дослідженні глобальних форм соціального життя, тим не менш, він не нехтував і аналізом "дрібних" з соціологічної точки зору форм, таких як любов, співчуття, вдячність, заздрість, товариськість. Структуруючи різні соціальні форми, він тим самим виконував важливу методологічну задачу, пов'язану з створенням системи понять, спрямованих на пізнання навколишнього нас дійсності. Саме через створення системи науково обґрунтованих понять він бачив шлях до утвердження соціології як самостійної науки.

Формальна соціологія Р. Зіммеля була спрямована проти індивідуально-психологічних концепцій, біолого-еволюційних напрямків у соціології, а також популярних у Німеччині орієнтацій на дослідження різних метафізичних сутностей типу "народний дух". Ключ до правильного розуміння предмета соціології йому бачився саме у формах усуспільнення, які, на його погляд, і становили специфіку соціологічного бачення суспільства. Він стверджував, що суспільство існує завдяки взаємодії людей, і виходив з того, що соціологія повинна мати справу з колективними феноменами, не сводимыми до психіці окремої людини. Його формально-аналітичний підхід до визначення предмета соціології по відношенню до позитивістського напрямку соціологічної думки був значним кроком уперед у справі зміцнення позицій нової науки.

Наукова діяльність Р. Зіммеля була широко відома не тільки в Німеччині, але й за її межами, в тому числі в США і Росії. Формальна соціологія Р. Зіммеля визначила напрями досліджень в самих різних сферах суспільного життя і справила вплив на розвиток ряду соціологічних концепцій.

 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі тими

КЛАСИКИ РОСІЙСЬКОЇ СОЦІОЛОГІЇ
КЛАСИКИ ЗАРУБІЖНОЇ СОЦІОЛОГІЇ
АМЕРИКАНСЬКА ЕМПІРИЧНА СОЦІОЛОГІЯ
ПАРАДИГМИ ЗАРУБІЖНОЇ СОЦІОЛОГІЇ
ІНСТИТУЦІАЛІЗАЦІЯ СОЦІОЛОГІЇ В РОСІЇ
Німецьке "економічне диво"
Німецьке бароко
Німецьке Відродження
Німецький романтизм XIX століття
Німецька ідеалістична естетика
 
Предмети
Банківська справа
БЖД
Бухоблік і аудит
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика і естетика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Політологія
Політекономія
Право
Психологія
Соціологія
Страхова справа
Товарознавство
Філософія
Фінанси