Меню
Головна
 
Головна arrow Історія arrow Історія державного управління
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Фактори, що зумовили особливості політичної культури Росії та національної моделі державності

На формування зазначених вище рис російської політичної культури вплинули як об'єктивні причини, пов'язані, крім іншого, з геополітичними особливостями країни, і, зокрема, з величезністю просторів, на яких утраивалось Російське держава, так і суб'єктивні фактори, зумовлені особливостями національного характеру і менталітету російського народу.

В літературі вже вказувалося на той факт, що своєрідність російської цивілізації варто шукати не стільки в багатоетнічності, багатоконфесійності і т. д., скільки "в поєднанні розпорошеності етносів з компактністю проживання, відсутність природних меж, на яких можна було б закріпитися". Відомо, що російське держава виникла на рівнинній території (Східноєвропейська рівнина), позбавленої різких географічних рубежів (гір, морів), що спочатку зумовило таку характернейшую особливість російського розвитку, як його "колонизаторский" характер, постійне розширення, освоєння, колонізацію нових земель. Це не могло не вплинути на характер і роль держави в житті російського суспільства, яке повинно було докладати величезні зусилля для того, щоб організувати, закріпити і облаштувати це "разбегавшееся" простір, що вже саме по собі створювало передумови для посилення авторитарного характеру державної влади, використання силових методів управління.

Переважання державної власності практично на всіх етапах російської історії і відсутність розвиненого інституту приватної власності також не сприяли обмеження свавілля влади в російському суспільстві. У більшості західних країн саме закріплення прав приватної власності заклало основи правових відносин (повага прав власності), ставило межі втручання держави у приватне життя громадян. Зовсім іншу картину ми спостерігаємо в Росії. Як зауважив у зв'язку з цим В. О. Ключевський, особливістю Росії, отличавшей її від багатьох країн Європи, було те, що в основі її способу виробництва тривалий час перебували не проблеми власності, а проблеми влади, власність була функцією і продовженням влади (у кого влада, у того і власність).

Багато в чому ці особливості суспільних відносин стали наслідком тривалої залежності руських земель від Золотої Орди, яка не тільки надовго ізолювала Русь від Заходу та його принципів життя, але і, остаточно затвердивши принцип державної власності, "монгольського права на землю", характерні для кочовий цивілізації, зробила свавілля влади в Росії нормою життя й вдачі, виховавши у влади звичку до попрання прав особистості, поборів, данини, "взяткобрательству" і "взяткодательству". Після звільнення Русі від монгольського ярма її розвиток пішло вже не по буржуазному шляху, характерному для країн Західної Європи, а за золотоординську, шляхом створення могутнього самодержавства. Це дало підстави одному з видних представників російської думки Р. П. Федотову назвати Московську державу "православним ханством". На цій же підставі багато бачили в більшовизмі повернення до імперії Золотої Орди. Більшовики не тільки відновили "монгольське право державної власності на землю, але й спадкували від Московії тиранічні методи владарювання, у тому числі і в першу чергу ворожнечу до Заходу (відомо, що Сталін відкрито апелював до Московської Русі, методів правління Івана IV).

Говорячи про це, не слід, звичайно, перебільшувати значення східних компонентів у політичній і соціальній культурі Російського держави. Тут необхідно погодитися з тією точкою зору, згідно якої, навіть зазнавши вплив золотоординських порядків в системі владних відносин, Росія залишалася християнською країною, а її народ, незважаючи на тимчасову ізоляцію від західного католицького християнського світу, ніколи інстинктивно не переставав відчувати себе як форпосту християнства і східною околицею європейської цивілізації. Багато в чому саме ця обставина служило потужним фактором згуртування російського населення в найбільш складні і драматичні періоди російської історії.

Більш важливим у контексті посилення в російському суспільстві авторитарних тенденцій є те, що сама політична еліта Росії виявилася не готовою до проведення в життя західних форм політики і державної влади, що випливають із згоди, з політичного процесу, а не з особистої волі володаря. З моменту утворення єдиного Московської держави для нього став характерний вотчинний тип правління, не передбачає механізмів врегулювання і будувався на принципах вотчинного владарювання (ставлення до держави і народу як до своєї вотчини, своєї власності, якою можна розпоряджатися на свій розсуд), а не політики. Принцип "самовладдя" (термін, протилежний в російській свідомості об'єднуючого принципу "самодержавства") був притаманний і великого княжіння Івана III, і правління Василя III, та "самодержавству" Івана Грозного.

Лише з часом ця укорінена звичка поступово витісняється державним свідомістю, а самі можновладці починають усвідомлювати відставання пануючого в Росії політичного мислення від практичних політичних реалій і, починаючи з кінця XVIII ст., намагаються не тільки законодавчо закріпити права станів і громадян, і всерйоз замислюються про обмеження самодержавної влади та свавілля бюрократії.

Проте пережитки вотчинної психології в свідомості представників верховної влади в Росії, звичка ставитися до держави як до своєї вотчини, зробили проблему безконтрольності і безвідповідальності влади ключовою проблемою російської політики, продовжували зберігатися на всіх поворотах російської історії. У різній мірі це відносилося як до Миколи I і Олександра III, зберігались на якісному автократичних методів владарювання, так і до Олександра I і Олександра II, які намагалися здійснити ряд "ліберальних" перетворень у суспільстві, проте зберігали непорушними основи самодержавної форми правління в Росії.

Сформувалися протягом тривалого періоду розвитку країни етатизм і традиції всевладдя, державний патерналізм і вотчинний (патримониальный) тип правління, не тільки істотно обмежували сферу публічної політики, але і багато в чому зумовили незавершеність і навіть приреченість більшості проведених у Росії реформ державної влади і управління. По-перше, тому що патерналістська основа суспільства завжди важко піддається раціоналізації, так як здебільшого визначається суб'єктивними факторами, особистою волею і примхами влади, що втручається в об'єктивні процеси розвитку суспільства і приватне життя громадян. По-друге, такий тип культури мало сприяв встановленню цивілізованих форм взаємини між "верхами" і "низами", породжував правовий нігілізм і тих і інших, з однієї сторони, масову політичну інертність і спалахи насильства - з іншого.

Починаючи з створення Московської держави, основним принципом суспільного життя Росії була коренившаяся в національному менталітеті персоніфікація владних відносин і політики, обумовлена тим, що в нашій країні переважно правили особи, а не закони, а населення звикло бачити в главі держави або царя-"батюшку", або спасителя, або пана. Ця характернейшая особливість російської політичної культури є сьогодні одним з головних перешкод па шляху формування в Росії правової держави і громадянського суспільства.

Зазначеними вище причинами, багато в чому зумовили особливості російської політичної культури, проте не вичерпується вся складність формування основ російської політичної культури і національної державності. Великий вплив на весь хід суспільно-політичного розвитку країни надали сформовані па "зорі" російської історії основні риси та особливості менталітету народу, його національного характеру.

Достовірно відомо, яку важливу роль в суспільному розвитку в усі часи відігравали ті чи інші властивості національного характеру, специфіка національних традицій і національної самосвідомості. Хоча в сучасну постіндустріальну епоху етнічна специфіка моралі не має такого визначального впливу на характер розвитку суспільства, як це було в Середні століття, тим не менш національні (етнічні) риси проникають в усі сфери життєдіяльності спільнот та індивідів, в узагальненому вигляді виражають найбільш типові для даного народу властивості, стереотипи поведінки. Особливості національного характеру впливають на характер політичних звичаїв.

Найбільш глибоке і всебічне дослідження російського національного характеру ми знаходимо в однойменному працю найбільшого російського філософа М. О. Лосского1. До основним властивостями російського національного характеру Н. О. Лоський відносив: 1) релігійність російського народу і пов'язане з нею пошуки абсолютного добра; 2) могутню силу волі (детальніше див. табл. 2.1). З цих властивостей випливає, з одного боку, широта і щедрість, здатність росіян до вищих форм досвіду (релігійного, морального, етичного), свобода духу російської людини, а з іншого - максималізм, екстремізм, відсутність середніх, кажучи словами А. С. Ахіезера, областей культури, схильність до анархизму, невміння столковаться для загального блага, нігілізм і навіть хуліганство.

Таблиця 2.1. Н. О. Лоський про протиріччя російського національного характеру

Основні первинні властивості

Позитивні риси

Негативні риси

Релігійність російського народу. Пошук абсолютної правди

Доброта і щедрість. Здатність до вищих форм досвіду (релігійного, морального, етичного).

Свобода духу і сатиричне спрямування розуму. Різнобічна обдарованість, здібність до творчості.

Теоретичний і прикладний розум

Максималізм і екстремізм.

Відсутність середніх областей культури. Невміння столковаться для загальної справи ("все або нічого").

Невыработанность характеру.

Нігілізм і схильність до анархизму. Неповага до колишніх цінностей

Доброта як одне з первинних властивостей російського народу, пошуки абсолютної правди і релігійність виховали і розвинули у росіян різнобічну обдарованість, теоретичний і практичний розум, здатність до художньої творчості. Але одночасно чуйність до добра поєднувалася у росіян з сатиричним спрямуванням розуму, зі схильністю критикувати все і не задовольнятися ні чим. До негативних властивостей російської людини Н. О. Лоський відносив, поряд з нігілізмом і схильністю до анархизму, невыработанность характеру, відсутність дисципліни, неповага до колишніх цінностей. Чи Не тут лежить одна з причин встановлення в Росії жорстких форм державної влади, політичного абсолютизму і монархічних форм правління? Бо дуже важко керувати народом, мають анархічні нахили.

Особливої розмови потребує проблема ставлення російського народу до держави, державної парадигми в свідомості і життя російського народу. Дуже часто в науковій і навчальній літературі недооцінюється або ігнорується складність і неоднозначність цієї проблеми в умовах Росії.

Насамперед ще раз підкреслимо, що держава та її інститути грали в історії Росії не просто велику і, звичайно, не тільки переважну роль. Саме держава, державна влада в російському суспільстві незмінно виступали як системообразующие початку, були своєрідною основою, на якій трималася вся суспільна конструкція. І навпаки, руйнування державного апарату, як і будь-яке послаблення державної влади, втрата нею ініціативи керівництва суспільством приводили до Росії або до анархії, або (що бувало набагато частіше) до встановлення влади тимчасових, фаворитизму, панування олігархії.

Це було характерно не тільки для дореволюційної історії Росії, коли реальна загроза або небезпека олігархічних тенденцій змушували російське суспільство і громадських діячів наполягати на непорушності верховної влади монарха проти спроб її обмеження (не важливо, чи це були "кондиції" Верховного таємного ради при вступі на престол Анни Іоанівни або ліберальні віяння в правління Олександра I). Руйнування і розвал організованого життя країни після Лютневої революції 1917 р. з'явилися також не останньою причиною, що привела до влади більшовиків (встановили спочатку авторитарний, а потім і тоталітарний політичний режим), так само як і руйнування комуністичного тоталітарного держави у 90-ті рр. минулого століття виявилося, як тепер стало ясно, набагато більшим, ніж просто руйнування.

Як писав у своїй відомій "Записці про давньої і нової Росії..." Н. М. Карамзін, будь-яке послаблення влади в Росії загрожує країні великими лихами, перетворюється в "безвладдя" та "безначалие", які, без сумніву, "жахливіше самого найлютішого володаря, наражаючи на небезпеку всіх громадян", в той час як тиран "карає лише деяких".

Проте проблема полягає не тільки в цьому. Дуже часто при вивченні історії російської державності справа подається таким чином, ніби в складній багатовікової історії будівництва російської державності народні маси були лише пасивним спостерігачем і слухняним знаряддям у руках всюдисущої влади. Такий підхід властивий більшості досліджень з історії російської державності - як дореволюційних, так і сучасних. При цьому не враховується саме те, що як раз і становило головну особливість і унікальність російської парадигми державного розвитку. Ця особливість, оказывавшая нерідко вирішальний вплив на еволюцію влади та характеру її взаємовідносин із суспільством, полягала в тривалому співіснування в історичному розвитку країни двох паралельних почав - держави і громади. Мабуть, першим, хто вказав на цю поширену помилку, був В. Солоневич. Він вважав безглуздою вигадкою численні інтерпретації російської історії, виходячи з яких можна зробити висновок, що державність в Росії немов стрибнула "з якоюсь таємничою засідки" на шию народу "і осідлала його на кілька століть... Так, як якщо б російський народ був лише матеріалом для будівництва".

Як вже зазначалося вище, з давніх часів для східнослов'янських племен були характерні різні форми общинної демократії, передбачали колективне участь народу в управлінні суспільними справами. Аж до XV ст. Росія являла собою федерацію "мирон" (громад), объединявшихся в один великий "світ" в процесі створення держави, часто при повній автономії окремих "світів", що значною мірою зумовило широке розвиток земського, станово-корпоративного представництва в політичній системі російського суспільства (наприклад, діяльність Земських соборів і виборних земських установ місцевого управління в XVI-XVII ст.). Лише Петро I значно послабив і частково зруйнував ці традиційні структури самоорганізації російського суспільства, протиставивши їм вертикально орієнтовану владу. Але навіть після цього роль земського початку в системі влади і управління в Росії залишалася значною. Про це, зокрема, свідчить діяльність земських органів самоврядування, створених у ході реформ Олександра II, а певною мірою і діяльність першого російського парламенту - Державної думи (1906-1917), побудованої на станово-корпоративній основі.

У цьому ж зв'язку знаходилося і ставлення народу Росії до інституту приватної власності, значно відрізнявся від римської ідеї приватної власності, трактующей власність як відношення між особою і річчю, як безумовну владу власника над річчю. У російській свідомості особистості ніколи не приписувалася безумовна сила присвоєння, а саме право власності, по-перше, повинно було припускати цілий ряд соціальних обов'язків, що лежать на власника, по-друге, повинно було забезпечити можливість всім бажаючим працювати і отримувати винагороду відповідно заслугах. Ця особливість національної психології була добре засвоєна більшовиками і зовсім не враховувалася як минулого, так і нинішньою владою в Росії. У всякому разі не можна недооцінювати той факт, що ідея "чорного межі", "загального поравнения", так само як і звичка орієнтуватися не на державну бюрократію, а на самоврядний "світ", громаду завжди були властиві російській свідомості і в цьому бачив російський народ образ справедливого держави.

На жаль, державна влада в Росії не змогла і не прагнула знайти необхідний механізм синтезу державного і земського (общинного) почав в житті російського суспільства. Держава пригнічувало й підпорядковувало громаду, його ставлення до "світу" з часом все більше набувало чисто утилітарний характер, громада стала розглядатися насамперед як джерело поповнення державної казни, а общинна солідарність трансформувалася в кругову поруку, зручну для збору податків. Все це не могло не позначитися на самопочутті народу, який, за зауваженням Р. П. Федотова, "перестав розуміти своє держава" і поступово опинився у глибокій конфронтації з ним. Після затвердження в Росії кріпосного права і особливо після петровських ревізій, супроводжувалися безцеремонним втручанням державної бюрократії в справі "миру", народні маси стали сприймати державу як "чужу владу", тримається на примусі. Сама ж влада все менше вважалася із суспільством, бачила в ньому потенційного противника, а не союзника, набувала все більш авторитарний, деспотичний характер.

Розглянуті нами особливості політичної культури і суспільно-політичного розвитку Росії не можуть дати повної картини про становлення і розвиток національної державності без з'ясування своєрідності російської управлінської культури. Навряд чи варто доводити, що кожне суспільство історично формує не тільки свою специфічну політичну і правову культуру, але і властивий тільки йому особливий тип організаційно-управлінської культури, тип мислення і дій.

Як показують проведені в останні роки численні соціологічні дослідження, сьогодні в Росії базовими цінностями для більшості населення як і раніше залишаються такі традиційні для російської культури цінності, як соборність, корпоративізм, рівноправний діалог з владою, солідарність і взаємодопомога, духовність, негативне ставлення до еґоїстичному індивідуалізму і "властолюбивому егоїзму". У той же час ліберальні орієнтації більшою мірою властиві елітним групам.

Автор однієї з перших серйозних робіт, присвячених культурі політичного управління в Росії, С. А. Морозів, виходячи з зазначених рис російського національного менталітету, на наш погляд, справедливо вважає, що російська організаційно-управлінська культура дуже далека від тієї індивідуалістичної моделі, до якої сьогодні "з завидною завзятістю прагне підштовхнути Росію ліберали-демократи".

У сучасній літературі з менеджменту для порівняння управлінських культур різних країн дуже часто використовується методологія типологічних рис організаційно-управлінських культур, яку запропонували і використовували при обстеженні понад ста країн Європи та Азії відомі західні вчені Р. Хофштеде і Д. Боллинже. Це так звана чотирифакторну модель вивчення управлінської культури: за рівнем ієрархії або дистанції влади, прагнення уникнути невизначеності, рівнем індивідуалізму і ступеня мужності - переважання чоловічих або жіночих цінностей у культурі суспільства. На основі цієї "типологічної матриці" ("високий індекс дистанції влади", "низький індекс дистанції влади", "горизонтальна управлінська культура", "вертикальна управлінська культура") Росію не можна віднести ні до одного з виділених західними вченими типів управлінської культури.

На думку ряду дослідників, однією з відмінних особливостей російської організаційно-управлінської культури слід вважати споконвічно притаманне російській національній свідомості прагнення до загального блага як засадах православної моралі, моральності і корпоративності. Можна в зв'язку з цим припустити, що саме ця національна .модель культури може стати сьогодні ідеологічним фундаментом при створенні в нашій країні громадянського суспільства. Це судження підтримується багатьма дослідниками (вітчизняними та іноземними), визнають, що сучасне російське суспільство за багатьма показниками характеризується корпоративізмом і що після розпаду СРСР, мав багато риси корпоративності, колективістська комуністична ідеологія в цілому ряді сегментів суспільства швидко еволюціонувала в корпоративистскую. Це зауваження має глибокий історичний сенс, так як дає підстави вченим і практикам вважати і сподіватися, що зазначені в сучасній Росії процеси еволюції корпоративистского товариства можуть запобігти його атомізації в умовах глибокої системної кризи і слабкості структур громадянського суспільства, вивести країну па шлях сталого розвитку. У будь-якому випадку слід визнати обґрунтованим заклик російських вчених уважно вивчити вітчизняні демократичні традиції і на їх основі спробувати виділити можливу модель політичного управління, прийнятну для сучасного перехідного періоду в нашій країні.

Зазначені особливості розвитку нашого суспільства, специфіка його культури багато в чому визначили і особливості мотивації російських людей, їх цінності та прагнення. У нашого народу завжди були (і, мабуть, довго ще будуть) інші, ніж у багатьох європейських народів (якщо використовувати відому ієрархію потреб Маслоу) потреби в безпеці, співучасті, повазі, самореалізації, зростання, що пов'язано з більш колективістської за характером постановкою цілей, менш чітким розподілом ролей в організаціях, колективної, а не індивідуальної відповідальністю.

У той же час російська управлінська культура, строившаяся па координації діяльності автономних корпоративних соціальних груп при збереженні суверенітету особистості, так само далека від соціалізму, як і від лібералізму. По суті, якщо розібратися, ні індивідуалізм, для якого свобода, що надається індивіду, є достатньою умовою для його самореалізації, ні колективізм, прагне підпорядкувати і розчинити особистість у колективі, ніколи не були парадигмами російської культури та історії. На цю обставину вказував, починаючи з слов'янофілів, багато представників російської соціально-філософської думки (А. С. Хом'яків, Вл. Соловйов, Н. Бердяєв, С. Булгаков та ін), які прагнули вийти за межі традиційної дилеми "індивідуалізму" і "колективізму" і пропонували розглядати проблему свободи особистості в Росії з точки зору особливостей російської моральної традиції, характерною властивістю якої завжди була відкритість до спілкування і цілісність (соборність). З цієї точки зору для Росії і російських людей, як зауважив свого часу Н. А. Бердяєв, був властивий скоріше персоналізм, акцентує, як і індивідуалізм, увагу на визнання високої моральної цінності особистості, але при цьому стверджує, що особистість стає повноцінною лише в живому і творчому спілкуванні з іншими особистостями, а не в горделивом її самоутверждении1.

У контексті сучасної російської ситуації такий підхід до питання відносини особистості і суспільства може стати особливо привабливим і плідним. Принаймні, як показує досвід нашої історії, ні централізована структура соціалізму, яка заперечує багатство форм життя і творчу ініціативу особистості, ні лібералізм, розвиваючий багатство форм, але часто залежить (як будь-неструктуроване суспільство) від випадку, від егоїстичних устремлінь індивідів, наданих своєї особистої волі, не забезпечили Росії органічного розвитку і очікуваного процвітання. У той же час існувала в Росії з давніх часів устрій суспільства, заснований на ієрархії служіння відносно самостійних і внутрішньо єдиних станів і корпорацій, розрізнялися, на відміну від класів, не за родом поділу (отримання вигод), а за ступенем і роду віддачі, тривалий час забезпечували відносну стійкість і керованість суспільства в Росії.

 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі тими

Політична культура як базова основа і визначальний чинник державно-політичного розвитку суспільства. Особливості російської політичної культури
Національні особливості політичних та адміністративних реформ в Росії
Проблема реформ в урядовій політиці Росії і пошуки шляхів вдосконалення національної моделі державного управління в першій половині XIX ст.
Національні фактори в організаційній культурі. Модель Хофстеда
Передумови, тенденції та суперечності формування нової російської державності. Політична криза осені 1993 р.
Реформування політичної системи Росії у процесі становлення правової держави
Крос-культурні моделі управління людьми в організації
Державна влада і управління в Росії в XVII ст. Еволюція станової моделі державного управління і початок формування інститутів абсолютизму
ОСОБЛИВОСТІ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ТА АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ СУСПІЛЬСТВОМ (ЖОВТЕНЬ 1917-1991 рр..)
Перебудова і літературно-культурна ситуація в Росії
 
Предмети
Банківська справа
БЖД
Бухоблік і аудит
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика і естетика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Політологія
Політекономія
Право
Психологія
Соціологія
Страхова справа
Товарознавство
Філософія
Фінанси