Меню
Головна
 
Головна arrow Історія arrow Історія державного управління
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Лекція 5. Державність та державне управління в руських землях у період політичної роздробленості Русі і ординського нашестя (XII - середина XV ст.)

Давня Русь у XII-XIV ст. Причини і передумови формування питомої ладу в руських землях

На початку XII ст. після нетривалого правління великого київського князя Володимира Мономаха (1113-1125), який був одним з видатних державних діячів тієї епохи, і його сина Мстислава Володимировича (1125-1132), яким ще вдавалося втримувати державне єдність Київської Русі, давньоруська держава вступила у найбільш складний період свого розвитку: в результаті посилення відцентрових процесів воно розпалося па ряд самостійних земель і князівств.

В історичній літературі цей період не знайшов однозначної оцінки не з погляду характеру встановленого в руських землях соціально-економічного і політичного ладу, ні з точки зору його місця і значення в історичній еволюції російської державності. Дореволюційна історична наука за традицією іменувала його питомою періодом, радянські історики розглядали його як закономірний прогресивний етап феодальної роздробленості, ряд західних авторів, навпаки, вбачають у ньому свідоцтво політичної кризи середньовічної Русі. А. С. Ахієзер, виходячи із запропонованої їм соціокультурної моделі розвитку Росії, характеризує цей період як перехідний від панування раннього соборного морального ідеалу до панування раннього помірно-авторитарного морального ідеалу. Як і всі наступні етапи, даний етап у розвитку російської державності був, на думку автора, результатом реакції інверсійного типу і укладав у собі масове наростання дискомфортного стану на банкрутство панівного морального ідеалу попереднього етапу.

Одним з найбільш спірних питань розглянутого періоду в історії розвитку давньоруської державності, як і раніше залишається питання про формування та особливості феодальних відносин у давньоруському суспільстві. Суть розбіжностей стосується насамперед головного питання: наскільки застосовне до умов розвитку Давньої Русі поняття "феодалізм" в його класичному розумінні і чи можна в зв'язку з цим назвати час після розпаду єдиної Київської Русі періоду феодальної роздробленості, через який пройшли всі західноєвропейські держави?

Початок тривалому суперечки про характер соціально-економічного і політичного розвитку давньоруського суспільства було покладено ще в середині XIX ст. основоположниками та теоретиками російського слов'янофільства (М. П. Погодін, В. В. Киреєвський та ін). Доводячи в суперечці з західниками думка про ущербність західноєвропейського феодалізму, що з'явився, але їх думку, поряд із впливом греко-римського раціоналізму та індивідуалізму однією з головних причин дезінтеграції західного суспільства, слов'янофіли одними з перших різко висловилися проти ототожнення питомої періоду російської історії з західноєвропейської феодальною роздробленістю. Насамперед піддавалися різкій критиці історичні погляди М. М. Карамзіна, не робив, з точки зору слов'янофілів, ніякого відмінності між розвитком Давньої Русі в удільний період і розвитком феодалізму в західних країнах. На думку теоретиків слов'янофільства, стародавня російська історія не дає підстав для таких висновків. Хоча питомий розподіл у відомому сенсі можна вважати аналогом феодалізму в Давній Русі, воно тим не менш принципово відрізнялося, на думку слов'янофілів, від феодалізму.

Як доводив В. В. Киреєвський, це було пов'язано не тільки з тим, що на відміну від західноєвропейської встановленої системи всі руські князі були членами однієї сім'ї, слухняними влади старшого князя (так званий "сімейний" характер російського феодалізму), що вже саме по собі забезпечувало, але думки філософа, єдність давньоруського суспільства, "безконфліктний" характер його розвитку. Причину розвитку дезинтегрирующих процесів в західних суспільствах Киреєвський пропонував шукати в самій структурі західного феодалізму, і зокрема, в пануванні егоїстичного індивідуалізму, на якому, на його думку, була побудована система феодальних відносин. Символом цього середньовічного індивідуалізму був лицар-розбійник, замкнувшийся в замку і представляв собою свого роду "держава в державі". Думка про спільну державності йому була чужа. Така система не тільки не могла забезпечити внутрішньої єдності західних суспільств, але й породжувала не припинялася боротьбу між центральною владою і феодальною аристократією, між жорстко відокремленими станами, державою і церквою. Нічого подібного, як вважали слов'янофіли, не було в Стародавній Русі. В ній не було ні аристократії, ні лицарів, ні третього стану, точно так само як не знала вона ні залізного розмежування нерухомих станів, ні станової ненависті, ні боротьби, ні рабства.

Не відмовляючи в оригінальності і важливості деяких положень запропонованої слов'янофілами концепції суспільно-політичного розвитку Стародавньої Русі, не можна в той же час не помітити її основного вади - зайвої ідеалізації характеру розвитку давньоруського суспільства у його порівнянні з європейськими країнами, що багато в чому пояснювалося помилковістю вихідного тези слов'янофілів про "безконфліктності" стародавньої російської історії. Історичні факти не підтверджують таку оцінку історичної еволюції Стародавньої Русі. Як справедливо зауважив В. О. Ключевський, в старій київській життя були не тільки воістину великі події. Старий Київ з його князями і богатирями, оспіваними народом і назавжди збереглися в пам'яті народній, з його св. Софією і Печерською лаврою знав і інше життя з непрекращавшейся усобицей князів, життя "в якій було багато негараздів, багато недолугої штовханини; "безглузді бійки княжі", за висловом Карамзіна, були прямим народним лихом".

Більш точний з наукової точки зору відповідь на поставлені вище питання можна знайти у М. Вебера, також вважав, що в чистому вигляді феодалізм отримав розвиток лише в Західній Європі і не був характерний для більшості країн Сходу. Розглядаючи особливості традиційного панування в згадуваної нами раніше теорії патрімоніальної правління, Вебер поряд з докладним аналізом патримониальных владних структур виділяє два типи традиційних товариств - західноєвропейський феодалізм і східний патримониализм. Їх основною відмінністю, на думку Вебера, є те, що при феодалізмі існують взаємні договірні зобов'язання між сеньйором і васалами, у той час як патримоніальній відносини засновані на особистій залежності слуги і пана. Крім того, при феодалізмі протистоять королю васали володіють своїми власними військовими силами. У той же час в рамках традиційного суспільства феодалізм має розглядатися як приватний випадок патрімоніальної панування, оскільки, на думку Вебера, феодальний принцип не міг повністю замінити патримониальную систему управління на рівні держави, а бенефіціар виступав як патримониальный пан по відношенню до своїм кріпаком.

Якщо абстрагуватися від окремих деталей, слід виділити три основних принципи, на яких, за Вебером, був побудований західноєвропейський феодалізм: 1) полицентризм; 2) ієрархія власності; 3) система васалітету (васальних, договірних відносин між сеньйором та його васалами). У цій системі відносин політична ієрархія базується на ієрархії власності, коли крім особистих існують також поземельні відносини (як це було, наприклад, у Франції у VIII-IX ст.). Відповідно до цього і васальна служба будується на умовах договору (контракту), не обмежують особисту свободу васала, що знаходиться під заступництвом сеньйора.

Виходячи з проведеного в гол. 4 підручника аналізу початкового етапу становлення давньоруської державності, особливостей формування службових відносин, що складалися між київськими князями і дружинниками, можна зробити висновок, що в Київській Русі був відсутній один з головних ознак феодалізму - ієрархія власності як основа для встановлення феодальних васальних відносин.

Представники формується панівного класу-бояри і дружинники, які отримували, як вже зазначалося, окремі області і міста під тимчасове управління ("годування") без права володіння, не були в повному розумінні феодалами. З великим трудом з урахуванням сказаного можна назвати феодалом і самого князя, тим більше, якщо мати на увазі таку особливість князівської влади в Київській Русі, як постійне переміщення, "кочевание" князів. Ця особливість була обумовлена діяла в Давньоруській державі особливою системою заміщення князівських престолів за принципом родового старейшинства, згідно з яким Русь сприймалася Рюриковичами як їх загальна нероздільне родове володіння, забезпечувало кожному члену династії право на тимчасове володіння певною частиною землі по черзі старшинства. За словами В. О. Ключевського, такий своєрідний порядок княжого володіння встановився на Русі після смерті Ярослава Мудрого (1016-1054). Він не припускав жодного верховної одноосібної влади, ні особистого її спадкоємства за заповітом. Ярославичі "не ділили надбання батьків і дідів на постійні частки і не передавали дісталася кожному частки своїм синам за заповітом. Вони були рухливими власниками, які пересувалися з волості у волость за відомою черги".

Розпад колись єдиної давньоруської держави на ряд окремих земель і князівств, що поклав початок тривалому, тривало без малого три сторіччя періоду питомої роздробленості, був підготовлений поруч корінних змін, які відбувалися в той час в соціально-економічному і політичному розвитку давньоруського суспільства.

За затвердилася в науковій літературі думку, наростання відцентрових тенденцій в руських землях було в першу чергу пов'язано з намітився в XI-XII ст. соціально-економічним прогресом суспільства, піднесенням землеробства і торговельних відносин, зростанням і зміцненням міст, починали грати все більшу роль у громадському та політичному житті давньоруського суспільства. Як вважають багато вчених, саме ці зміни, що відбулися в соціально-економічній сфері життя давньоруського суспільства супроводжувалися зростанням економічної і господарської незалежності окремих земель і регіонів, в кінцевому рахунку обумовили почався процес трансформації державно-політичних відносин в Древньої Русі, в результаті якого політична система Русі набуває полицентричный характер.

Суттєві зміни відбулися насамперед в середовищі вищої верстви правлячої еліти Давньоруської держави, що значною мірою пояснювалося тим, що почався ще раніше процесом розкладання корпоративних зв'язків великокнязівської дружини - з неї виділяється боярсько-дружинна верхівка, вплив якої на процеси, що відбуваються в суспільстві, помітно посилювався. На відміну від молодших дружинників, що годувалися за рахунок зібраних від імені князя податків і штрафів, які перебували в прямій залежності від князя, що формується боярство, зміцнюючи свої позиції, прагнула відстоювати свої особисті інтереси. Зміна положення боярсько-дружинної верхівки було безпосередньо пов'язано з розвитком вотчинного землеволодіння, появою великих приватних земельних володінь (вотчин), регулярні доходи, з яких робили бояр-вотчинників самостійною і незалежною в економічному і політичному відношенні силою, не тільки не потребувала відтепер в захисті з боку князя, але і часто протистоїть йому.

Відзначаючи важливість зазначених факторів, що зумовлюють посилення відцентрових тенденцій у давньоруському суспільстві і подальший розпад Давньоруської держави на ряд самостійних державних утворень, слід зауважити, що дуже часто в науковій літературі недостатньо враховуються політичні причини такого розвитку подій. Вивчення київського періоду у розвитку давньоруського суспільства дозволяє зробити висновок, що однією з головних його особливостей була слабка ступінь інтегрованості окремих частин Російської держави, його політична аморфність і пов'язана з цим політична нестійкість давньоруської державності. Па це обставина у свій час вказував С. Ф. Платонов, який вважав, що князі Київської Русі, старші чи молодші, пов'язані між собою відношенням до російським землям як до загального родового володіння, були значною мірою політично незалежні один від одного. Здебільшого на них лежали тільки моральні обов'язки: волосні князі повинні були почитати київського великого князя як старшого, разом з ним повинні були охороняти свою волость, спільно з ним "думати" про руській землі і вирішувати важливі питання російського життя.

Природно, що влада київських князів у цих умовах не могла придбати форму единодержавия. Після Святослава і Володимира I Русь кілька разів дробиться на князівства. За життя князя-батька сини сиділи намісниками в головних містах і платили данину батькові, після ж його смерті земля дробиться на частини за числом синів, що нерідко викликало династичні суперечки і запеклу боротьбу між князями. Після смерті Ярослава Мудрого (1054) для вирішення спірних питань онуки Ярослава стали скликати князівські з'їзди (снемы), які не тільки вирішували важливі державні питання (війни і миру, зміни законодавства), але й покликані були помирити посварилися через династичних суперечок князів. Одним з таких з'їздів стародавні письмові джерела називають з'їзд князів у Любечі в 1097 р., на якому князі спробували поділити всі російські волості на засадах справедливості, затвердивши правило: "кожног так тримає отчину свою". Як показали подальші події, це не призвело до припинення міжусобиць, були предметом обговорення і на інших скликалися для цих цілей князівських з'їздах-Витичевского (1100) та Долобского (1103).

Політичні тертя між князівською владою і міськими вечами, внаслідок юридичної невизначеності положення останніх, також не сприяли, як писав С. Ф. Платонов, правильному порядку політичному житті. Віча дуже часто втручалися в політичні справи, і часто, не визнаючи обов'язковими для себе рахунки княжого старшинства, кликали в міста князів за своїм вибором, вторгаючись тим самим питання спадкування. Становище міських веч в цей період не було постійним: при сильному князя, що мав велику дружину, політичне значення віча понижалось, при слабкому, навпаки, посилювався. У великих містах віче мало значно більший політичний вплив, ніж у малих. При Ярославі Мудрому і його синів віче не користувалося великим політичним впливом. Однак коли рід Рюриковичів сильно розрісся, і спадкові рахунки заплуталися, міські віча прагнули повернути собі політичне значення. Користуючись смутою, вони самі закликали до себе потрібного їм князя і укладали з ним "ряд". Часто віче виявлялося настільки сильним, що вступало у відкрите протистояння з князем, а нерідко і "вказувало князю шлях" (виганяла його).

Продовжували наростати суперечності та і самої князівської середовищі. В основі цих протиріч лежав чітко намітився до початку XII ст. криза колишньої системи родового старейшинства, яка вже не відповідала інтересам розрісся до того часу роду Рюриковичів, представники якого, використовуючи відсутність скільки-небудь чіткого порядку в спадкуванні та розподіл доль, боролися за переділ князівств на свою користь, породжуючи численні князівські міжусобиці. Певною мірою початок цьому процесу поклали згадувані нами вище князівські з'їзди. Закріпивши за кожним князем землі і волості в якості спадкових володінь ("отчин"), вони тим самим створювали прецедент, подрывавший колишній порядок княжого володіння, заснований на черзі старшинства, що, звичайно, посилювало політичну боротьбу всередині правлячої еліти. Все це вело до послаблення центральної влади, підривало і руйнувало державну цілісність Київської Русі.

До середини XII ст. Київське держава як певна цілісність перестало існувати. Настає новий питома період в історії Давньоруської держави, однією з головних особливостей якого стала зміна порядку княжого володіння, споруджували тепер на зовсім інших принципах, ніж ті, які панували в рамках єдиної Київської Русі. Якщо в старій Київській Русі думку про загальний нероздільній княжому володінні вважалася нормою, будучи, за словами В. О. Ключевського, підставою власницьких відносин навіть між далекими один від одного князями, осознававшими себе членами одного владельческого роду, і весь порядок княжого володіння тримався на черзі старшинства, то тепер поступово утверджується новий порядок, заснований на "отчинном" принцип спадкоємства від батька до сина. Якщо раніше окремі частини руської землі, що дісталися тим чи іншим представникам князівського роду, вважалися тимчасовими володіннями і тому називалися наділами або волостями, то тепер їх статус принципово змінюється. Перетворившись у власність окремих князів, вони стали називатися спочатку княжими вотчинами, а пізніше уділами саме в тому сенсі, що ставали тепер окремими володіннями, постійної і спадковою власністю місцевого удільного князя. Від звичайних боярських вотчин вони відрізнялися тим, що у своєму наділі князь був носієм верховної політичної влади.

Тут необхідно вказати на одну важливу, на наш погляд, обставина, на яке у свій час звертав увагу В. О. Ключевський, дозволяє і з іншого боку подивитися па причини встановлення питомої порядку в давньоруських землях-княжениях. Мова йде про витоки питомої психології, про те, що послужило формуванню у свідомості і поведінці регіональних князівсько-боярських еліт стійкої звички ставитися до тих князівствам і земель, де вони сиділи, як до своєї власності, привела в кінцевому рахунку до питомої порядку. Аналізуючи причини утвердження питомої порядку в Північно-Східній Русі, що зіграла згодом визначну роль у формуванні великоруської державності, Ключевський вказував на особливості освоєння (колонізації) цього краю, що, на його думку, і стало визначальним чинником і джерелом самої ідеї долі як особистої власності удільного князя. Якщо у Київській Русі перші покликані князі приходили в Руську землю вже на готове суспільство зі сформованим до них громадським ладом і тому не могли почувати себе творцями та творцями цієї землі, то зовсім інакше стояла справа в землях-княжениях Північно-Східної Русі, освоюваних самими вірменами сюди князями. На відміну від перших Рюриковичів вони дивилися на себе як на організаторів цих земель, вважали їх справою своїх рук: це моє, це мною заведено, це мій уділ.

Подібну оцінку причин складання питомої порядку ми знаходимо і в С. Ф. Платонова, нагадував, що у питома період місцеві князі були не тільки носіями верховної влади у своїх землях, вони були спадковими власниками, "вотчинниками". На думку вченого, саме принцип "вотчинности" (патримониальности) влади з'явився тією основою, на якій будувалися всі суспільні відносини, відомі під загальною назвою "питомої порядку" і дуже несхожі з порядком Київської Русі. На відміну від київських князів, які втілювали своєю владою єдність державного порядку, питома князь, як влучно висловився В. О. Ключевський, це "вотчинник з правами государя, государ з звичками вотчинника".

Саме в цій обстановці починається складний процес регіоналізації влади, що супроводжувався утворенням і посиленням місцевих земельних династій. Удільні князі вже більше не переміщуються з волості у волость, а стають осілими, живуть у своїх питомих містах (навіть у тому випадку, якщо по черзі старшинства посідають великокнязівський стіл), передають свої володіння родичам на власний розсуд. У системі владних відносин місцеві князі виступали в ролі володарів удільних князівств, так само як і перш спираються на дружину. Новим тут було те, що представники боярської верхівки були тепер васалами князя, що мали право вільно обирати собі сюзерена і переходити від одного князя до іншого. Особисто залежна від князя молодша дружина становила княжий двір і виконувала основні адміністративні функції (збір податків, судових штрафів), з її складу князь призначать посадників в міста і області. В той же час князі перестають платити данину Києву, по ряду внутрішніх і зовнішніх причин поступово терявшему свої централізаторські можливості.

Падіння провідної ролі Києва в суспільно-політичному житті Давньої Русі стало ще одним важливим фактором, що прискорив процес регіоналізації влади і розпад єдиної держави на окремі землі та князівства. До кінця XII ст. старий Київ остаточно втрачає значення загальнодержавного політичного центру, зберігаючи за собою лише значення церковно-адміністративного і сакрального центру. Значення старшого великокнязівського столу і роль політичного центру руських земель переходить до Володимира на Клязьмі, що був головним містом Володимиро-Суздальського князівства, а згодом і політичним центром Північно-Східної Русі. На рубежі XIII-XIV ст. у Володимир була перенесена також кафедра Митрополита київського і всієї Русі. Якщо в середині XII ст. на території Стародавньої Русі налічувалося, за деякими даними, 15 князівств і окремих земель, то до часу ординського нашестя на початку XIII ст. їх було близько 50, а в XIV ст. понад 250

Далі спробуємо з'ясувати основні риси та особливості розвитку державності та державного управління в Руських землях в умовах настала роздробленості Русі.

 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі тими

Руські князівства в період роздробленості
Питома Русь (середина XII - середина XIII століття)
ВІДРОДЖЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ І СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ (1991-2012 рр..)
Особливості державного управління в руських землях
Державне управління і політична культура суспільства: загальне та особливе у формуванні традиційних основ російської державності
ПИТОМА РУСЬ
ПИТОМА РУСЬ
Питома Русь (середина XII - середина XIII століття)
Особливості державного управління в руських землях
Передумови об'єднання російських земель
 
Предмети
Банківська справа
БЖД
Бухоблік і аудит
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика і естетика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Політологія
Політекономія
Право
Психологія
Соціологія
Страхова справа
Товарознавство
Філософія
Фінанси