Меню
Головна
 
Головна arrow Право arrow Адміністративна відповідальність
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Кореляція проступків і злочинів по російському імперському праві

Політико-правові передумови розробки та прийняття Статуту про покарання, що накладаються світовими суддями

Відповідальність за незначні проступки в Росії кінця XIX ст. регламентувалося різними актами. Деякі з них передбачали санкції у залежності від станової приналежності правопорушника.

Відповідно з Лісовим статутом (вид. 1876 р. в ред. 1890 р., додаток до ст. 1, прим.), а також Зведенням законів Російської імперії (т. VIII, ч. 1) стягнення і покарання за порушення приписів цих актів визначалися Статутом про покарання і накладалися мировими суддями. Грошові кошти, отримані у вигляді штрафних санкцій, а також в результаті конфіскації лісоматеріалів, в більшості випадків прямували цільовим призначенням у бюджет і складали особливі спеціальні засоби лісового відомства. Всі кошти, отримані в результаті стягнення штрафів на території Війська Донського, поповнювали військової капітал. Цільове використання грошових сум передбачало їх витрачання тільки з санкції міністрів (отриманих на території Війська Донського - з дозволу військового міністра, в більшості інших випадків - міністра державних маєтностей). Кошти призначалися для фінансування спеціальних об'єктів. Грошові кошти, отримані в результаті штрафних санкцій за проступки в галузі лісового господарства, витрачалися на планування лісозахисних заходів; на компенсацію витрат, пов'язаних з використанням лісів; на преміювання працівників лісового господарства.

Таким чином, законодавством Російської імперії була передбачена можливість часткової або повної компенсації майнової шкоди, заподіяної правопорушенням, за рахунок коштів грошових стягнень незалежно від заяви потерпілого.

Виборчий принцип відповідальності за незначні проступки передбачав особливу процедуру судочинства, обумовлену станової приналежністю правопорушника. Розділом III Статуту про благоустрій в казенних селищах (Звід законів Російської імперії, вид. 1857 р. в ред. 1890 р.) була передбачена відповідальність державних селян у відповідності з Сільським судовим статутом. Статутом визначалися обставини, що обтяжують відповідальність, вони включали в себе:

o вчинення навмисного проступку в стані алкогольного сп'яніння, яке прирівнювалося до відповідальності, передбаченої за умисні правопорушення;

o кваліфікацію групового правопорушення, при якому призвідник проступку карався суворіше спільників;

o наявність значних суспільно небезпечних наслідків; при цьому міра покарання визначалася виходячи з матеріального збитку або немайнової шкоди, завданих проступком. Потенційний збиток (при наявності ознак замаху) розглядався так само, як і заподіяну;

o наявність рецидивів одного і того ж правопорушення або різних проступків, за які порушник не був притягнутий до відповідальності.

Згідно з останнім з наведених ознак можна констатувати, що законодавством Російської імперії передбачалася зворотна сила законів, що обтяжують відповідальність, правопорушник не притягувався до відповідальності за попередні проступки, але при виявленні фактів їх при вчиненні нового проступку міра покарання посилювалася. Примітним є також розмежування суспільно небезпечних наслідків діянь, що завдають моральні або фізичні (тілесні) обтяження ("шкода") і майновий збиток ("збиток").

При складанні Уложення про покарання висловлювалися міркування з приводу розробки Судово-поліцейського статуту. Саме в такій формі передбачалося кодифікувати всі правові норми про правопорушення, що належать до маловажним злочинів і проступків. З цією метою було заплановано виділити з Уложення про покарання 652 статті.

У доповідній записці імператору Олександру II від 23 березня 1861 р. про судово-поліцейській статуті головноуправляючий II відділенням Державної ради граф Д. Н. Блудов вказував на необхідність відмежування злочинів, підвідомчих кримінальним судам, від "поліцейських проступків", які у країнах Західної Європи розгляду спеціальними поліцейськими суддями або адміністративними органами. Першим розробником судово-поліцейського статуту був граф М. М. Сперанський, але підготовлений ним проект так і не був розглянутий Державною Радою. Д. Н. Блудов пропонував розмежувати повноваження судової влади і поліції в слідчих діях і віднести досудове розгляд справ про кримінальні злочини до ведення судових слідчих, а провадження у справах про маловажних злочинах і проступки - до відання мирових суддів.

Підготовлений під керівництвом Д. Н. Блудова додаток до доповідній записці під заголовком "Матеріали для складання проекту статуту судово-поліцейського", являє собою першу спробу законотворчої діяльності в даній області.

Проект судово-поліцейського статуту, що включав в себе 206 статей, був переданий на розгляд загальних присутності II відділення Державної ради у лютому 1864 р., потім піддався багаторазовим доопрацюванням на засіданнях Державної ради в травні і липні 1864 р., після чого його остаточний варіант під назвою "Статут про покарання, що накладаються світовими суддями" (далі - Статут про покарання) був представлений на розгляд імператору Олександру II і затверджений 20 листопада 1864 р. Статут про покарання складався з 13 глав, перша з яких містила загальні положення (порядок заміни стягнень, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, та ін)· Інші розділи, які складали його Особливу частину, містили склади 150 проступків, поділених залежно від об'єкта посягання на 12 видів: проступки, що посягають на встановлений порядок управління (гол. II, а також гол. V - порушення Статуту про паспорти), на громадський порядок (гол. III - "проступки проти благочиння, порядку і спокою"), а також проступки, передбачені в главах X і XI, посягають на суспільний благоустрій (гол. IV), на порядок в області будівництва і залізничного транспорту (гол. VI), що порушують правила пожежної безпеки (гол. X), та ін. В той же час Статутом про покарання не були передбачені процесуальні засади розгляду по маловажним проступків (порядок накладення покарань, процедура оскарження дій мирових суддів, статус підготовлених ними документів, порядок досудового розгляду, а також застосування заходів адміністративного припинення).

Статут про покарання не завжди дотримувався кодифікаційних принципів, зокрема, виділення деяких видів проступків не враховувало їх галузевої приналежності, розмежовує окремі групи правопорушень. Зокрема, проступки, що посягають на громадський порядок, були зосереджені в трьох розділах - проступки проти благочиння, порядку і спокою (гол. III), проти особистої безпеки (гол. X), образа честі, погрози і насильство (гол. XI). Статутом була передбачена особлива глава "Злочини проти прав семейственных", в якій визначалася вища санкція за порушення сімейних прав.

Світові судді були вправі визначати наступні покарання:

o догани, зауваження і навіювання (превентивні покарання);

o грошові стягнення на суму до 300 крб. (майнові покарання);

o арешт на строк до трьох місяців;

o ув'язнення в тюрмі на строк до півтора років (покарання, що обмежує свободу правопорушника).

Проступки, передбачені в ст. 155, 156 та 158 (викрадення і псування лісоматеріалів, а також самовільне пошкодження лісів), 159 (приховування або купівля завідомо викрадених або самовільно зрубаних лісоматеріалів) і 161 (порубка казенного, лісу або заготівля лісоматеріалів у не відведених для того ділянках), розглядалися мировими суддями лише в тих випадках, якщо майновий збиток, заподіяний правопорушенням, не перевищував 300 руб. Статті 101, 159, 161 і деякі інші передбачали застосування поряд з основними, згаданими вище видами покарань, додаткових покарань у вигляді конфіскації ("відібрання лісу і лісових творів") та позбавлення спеціального права ("позбавлення права на рубку або заготовку [лісу]").

Статутом про покарання були фактично розмежовані поняття "злочин" і "проступок", незважаючи на те, що Ухвала про покарання 1845 р. виходило з тотожності цих категорій. Кодифікація норм про малозначні проступки у Статуті про покарання підтверджує, що законодавець, ґрунтуючись на критерії суспільної небезпеки правопорушення, передбачав менш тяжкі покарання за проступки. На відміну від злочинів, суспільно небезпечні наслідки проступків були менш значущими, вчиненням проступку було обумовлено заподіяння фізичного (тілесного), моральної шкоди або майнової шкоди (див. гол. XI - про образу честі, погрози і насильство та інші глави).

При кваліфікації шкоди, заподіяної юридичною особою, слід мати на увазі, що поняття "юридична особа" розробники Статуту про покарання вкладали інший зміст, не завжди збігається з дефініцією чинного права. Наприклад, професор Н. С. Таганцев розглядав поняття юридичної особи як дуалистичную правову категорію, що представляє собою "1) єднання фізичних осіб, розглядаються як ідеальне ціле, як поодинока особистість (universitates personarum), 2) окремі інтереси і цілі, яким надається самостійне юридичне значення, самостійна особистість (universitates bonorum, pia corpora); одним словом - все те, що, не будучи особою фізичною, здатне перебувати в юридичних відносинах, мати права і обов'язки".

Як це випливає з наведеної дефініції, юридична особа розглядалася як корпоративного утворення, суб'єкта правовідносин, наділеного адміністративної та цивільною правоздатністю. Н. С. Таганцев виключав застосування кримінальних покарань до юридичним особам, проте вважав можливим застосування адміністративних санкцій, не сумісних з покаранням: "...застосування цих каральних заходів (грошового стягнення і заборона діяльності корпорації. - Прим. авт.) до юридичній особі може порушити значні сумніви. Не можна заперечувати право держави припиняти буття корпорації, але це припинення не тотожне з покаранням".

Кваліфікація вини юридичної особи ототожнювалася з виявленням ознак умислу та необережності в діях суб'єктів, об'єднаних у корпорацію: "...безкарність юридичної особи як ідеальної особистості аж ніяк не звільняє від відповідальності тих його представників, які безпосередньо виконали злочинне діяння". Подібні судження про особисту відповідальність за проступки поділяли і розробники Статуту про покарання: замість корпоративної відповідальності юридичної особи за правопорушення, санкції накладалися на винних фізичних осіб, однак якщо провина полягала в невиконанні статутних прав і обов'язків, відповідальності підлягали її вищі посадові особи, як правило, члени колегіального органу керівництва юридичної особи.

Статут про покарання, так само як і інші закони, вступав в силу в день оприлюднення. У губерніях оприлюднення покладалося на губернські правління. Цей порядок застосовувався навіть у тих випадках, коли волосні органи управління інформували місцеве населення про видання Статуту про покарання до його оприлюднення губернським правлінням: юридичних наслідків заяви місцевої влади не вабили.

Види покарань, що накладаються волосним судом, розрізнялися в залежності від застосування на даній території умов судово-адміністративної реформи 1890 р. Волосні суди в місцевостях, де було запроваджено інститут земських дільничних начальників, право застосовувати покарання у вигляді публічного догани, грошового стягнення і арешту до 30 днів. Волосний суд старого пристрою, який діяв на територіях, на яких не діяло Положення про земських дільничних начальників, застосовував менш суворі покарання: громадські роботи (до 15 днів), грошові стягнення (до 3 крб.), арешт (до семи днів) і покарання різками до 20 ударів).

Таким чином, в Росії кінця XIX ст. співіснували дві системи покарань, що накладаються за незначні проступки", що розрізняються за ступенем тяжкості застосовуваних санкцій і в кількісному відношенні, - волосні суди нового пристрою застосовували чотири види покарань, а всі інші волосні суди - тільки три.

Особливий порядок судочинства діяв на території Закавказзя - замість відсутніх у цих місцевостях волосних судів маловажливі проступки розглядалися сільськими судами, що складалися з суддів, обраних сільським сходом. Кількість суддів встановлювалося також за рішенням сільського сходу. Стосовно сільським судам Закавказзя законодавство Російської імперії відносило до маловажним проступків два різновиди правопорушень:

o проступки проти особистої безпеки (псування води і харчів, ненадання допомоги при нещасних випадках, образи (тобто образи) в публічних місцях майже без заподіяння каліцтва);

o проступки, що посягають на особисті майнові права підданих (заорювання і потрава чужого поля, недонесення про краденому майні і про знахідку чужих речей, розтрата працівником хазяйського майна, а також крадіжка і шахрайство, якщо розмір заподіяної шкоди не перевищував 30 руб.).

На території Закавказзя багато видів правопорушень, які кваліфікуються в інших місцевостях імперії в якості незначних проступків, не були підвідомчі сільським судам, серед них правопорушення, що посягають на моральність, громадський порядок, встановлений порядок управління та ін Примітно, що сільські суди не вправі були застосовувати тілесні покарання.

Волосні суди в місцевостях, де було запроваджено інститут земських дільничних начальників, істотно відрізнялися від волосних судів старого пристрою. В таких місцевостях волосний суд складався з чотирьох суддів, призначених на три роки земським начальником з восьми кандидатів, які обираються сільським сходом. Інші чотири не призначених кандидата залишалися в резерві на той же термін і вступали на посаду в тому ж порядку при заміщенні суддів.

По суті, волосний суд являв собою першу інстанцію виробництва по справах про маловажливі проступки. До таких інстанцій ставилися посадові особи державних органів (земські начальники) або колізійні органи - повітові з'їзди і губернські присутності.

Волосні суди застосовували покарання за становим принципом, їм були підвідомчі справи про правопорушення селян (що складали в той час переважна більшість населення Росії), які проживають у даній волості, а також постійно проживають тут же міщан, посадських, ремісників і цехових.

Волосні суди старого пристрою складалися з 4-12 суддів, обраних волосними, але не сільськими, сходами. Їх юрисдикція була істотно обмежена у сфері цивільного та кримінального судочинства ("маловажні злочини та проступки").

Крім двох різновидів волосних судів, у різних народів Російської імперії існували свої місцеві суди, діяльність яких не була детально врегульована законодавством, наприклад народні суди туркменів діяли на підставі місцевих звичаїв.

Незважаючи на те, що волосні суди обиралися органами селянського самоврядування, вони були наділені державно-владними повноваженнями: волосні судді і старшини, сільські старости та інші особи, які брали участь у судочинстві, ставилися до державним посадовим особам. На відміну від них члени волосних і сільських судів, які брали участь у створенні судів, не володіли таким статусом.

Рішення волосних судів в місцевостях, де діяли земські дільничні начальники, могли бути оскаржені протягом 30 днів з дня винесення рішення у земського начальника, останній передавав їх у повітовий суд в 14-денний термін. Зазначений порядок оскарження застосовувався тільки при призначенні трьох видів покарань - арешту на строк більше трьох днів, тілесного покарання або грошового стягнення в сумі понад п'ять рублів. У всіх інших випадках інстанцією оскарження був безпосередньо земський начальник.

Статут зберіг гуманні основи дії закону в часі, властиві російському імперському праві: приписи Статуту про покарання, отягчавшие відповідальність, не застосовувалися до вже вчинених проступків; закони, смягчавшие відповідальність, мали зворотну силу. З тих же принципів виходив законодавець і в процесі регламентації стадій провадження у справі: зміни і доповнення в закони (в тому числі і Статут про покарання), сокращавшие давностные терміни, застосовувалися до проступків, вчинених до набрання ними чинності. Таким чином, гуманні принципи дії" Статуту про покарання застосовувалися не тільки при призначенні покарань, будь-які норми, отягчавшие стан порушника, не мали зворотної сили. Законодавець розглядав в якості правових норм, що пом'якшують відповідальність, також і акти, що скасовують покарання за проступки.

Принцип станової відповідальності за проступки застосовувався і при розгляді, передбаченому Статутом про покарання: проступки, вчинені в межах волості особами селянського стану без участі осіб, які належать до інших станів, були підсудні волосному суду. Підсудність справ про проступки волосному суду визначалася також правовим положенням співучасників: якщо разом з селянами співучасниками правопорушення були особи інших станів, наприклад міщани і купці, то справа розглядалася не в волосних, а у світових судах.

Світового суду були підвідомчі справи про проступки селян, що зазіхали на права осіб інших станів.

 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі тими

Кореляційні зв'язки між економічними показниками та факторами
Поняття злочину в теорії кримінального права і кримінальному законодавстві Російської Федерації
Правопорушення, що посягають на сімейні права підданих
МНОЖИННІСТЬ ЗЛОЧИНІВ
Класифікація злочинів в теорії кримінального права
ВИРОБНИЦТВО У СВІТОВОГО СУДДІ
Політико-правові передумови запровадження надзвичайного стану
Політико-правові передумови творчої діяльності
Політико-правові передумови запровадження воєнного стану
Публічні санкції, встановлені Статутом про покарання
 
Предмети
Банківська справа
БЖД
Бухоблік і аудит
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика і естетика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Політологія
Політекономія
Право
Психологія
Соціологія
Страхова справа
Товарознавство
Філософія
Фінанси