Меню
Головна
 
Головна arrow Історія arrow Історія державного управління
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Лекція ІІ. СТАНОВЛЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ТА ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ТРАДИЦІЙНИМ СУСПІЛЬСТВОМ (IX-XVII ст.)

Лекція 4. Становлення державності та державного управління в Київській Русі (IX-XI ст.)

Стародавня Русь як традиційне суспільство: загальне та особливе у формуванні та еволюції державних відносин

Питання про утворення і еволюції Давньоруської держави, що виник, як прийнято вважати, в IX ст. і проіснував до середини XII ст., є одним з найбільш складних питань в історичній науці. Правильне його розуміння можливе лише в об'єктивному порівнянні з формуванням і розвитком держав у Європі, де еволюційний процес, як вважають сучасні вчені, реалізувався "в чистому вигляді", не будучи перериваємо ніякими неорганічними трансформаціями.

У VIII-IX ст. у період складання державних відносин у східних слов'ян Київська держава, з часом перетворилося в одну з найбільших держав у середньовічній Європі, являло собою своєрідну федерацію місцевих напівдержавних утворень. З точки зору характеру влади це була раннефеодальная монархія, аналогічна імперії Карла Великого в Західній Європі. У той же час на відміну від держав Західної Європи, що виникли на руїнах Римської імперії і багато в чому перейняли римські принципи державності, що не могло не зумовити швидкі темні формування в Європі державних відносин, державність східних слов'ян формувалася іншими, більш повільними темпами і, головне, на інших підставах.

На думку авторів новітніх досліджень, цей процес розвивався в загальному индоарийском, а не тільки у вузькому європейському контексті. На її розвиток вплинули як своєрідність російського феномена, пов'язане з особливостями православної державності, так і специфічні умови суспільного розвитку слов'ян у дохристиянський період, у тому числі лімітрофні (лат. limitrophus - прикордонний) зони міжетнічного спілкування (половецький степ, Золота Орда, Литовська Русь). Давньоруське суспільство формувалося як поліетнічна, гетерогенне суспільство створювалося в змішанні трьох субетнічних компонентів - слов'янського, бал тз ко го та фінно-угорського зі значною участю німецького, тюркського і північнокавказького субстратов1. Системоутворюючим фактором складного процесу соціо - та етногенезу в руських землях, на думку фахівців, були східнослов'янський соціальний генотип і індоєвропейський язичницький архетип (при катализирующем скандинавському і тюрксько-хозарському вплив).

Великий вплив на формування давньоруського етносу та суспільно-політичний розвиток східних слов'ян надав геополітичний фактор. Рівнинний характер території зароджується держави, складна гідрографія Східної Європи, так само як і особливості клімату ("ізотерма січня", за визначенням Л. Н. Гумільова) зумовили специфічні риси побуту, способу життя та психології народів, що заселяли Східно-Європейську рівнину. У той же час своєрідність природних, екологічних умов Східно-Європейської рівнини створювало в умовах постійної небезпеки з боку кочівників об'єктивну основу для етнічного та політичного єдності.

Як зазначалося в розділі 1 (вступної) підручника, в його основу була покладена концепція історичної спадкоємності національних історичних типів державного управління: давньоруського (IX-XIII ст.), станового (XV-XVII ст.), военнно-бюрократичного (XVIII ст.), адміністративно-бюрократичного (XIX - початок XX ст.), радянського (1917-1991 р.), сучасного (пострадянського).

У цій главі буде розглянуто історично перший тип державного управління - давньоруський у його порівнянні з становим, усталеним у пізніший московський період розвитку російської державності (їх схожість і відмінності). За усталеним у павука визначення обидва зазначених типу управління характеризують традиційне суспільство і тому з точки зору сутнісних рис базуються на деяких загальних підставах. Разом з тим вони значно відрізняються один від одного.

Раніше йшлося про характеристику традиційного панування, запропонованої М. Вебером у його теорії патрімоніальної правління і, як вважається, дає теоретичну основу для з'ясування ряду принципових сторін означеної проблеми.

Як зауважив в роботі соціології бюрократії М Вебера М. В. Масловський, в своєму аналізі патримониализма Вебер розводить поняття "патріархальне", "патримоніальне" і "станове" панування. Хоча патримониализм в соціології Вебера виступає як один з типів традиційного панування, похідний від "первинного" патриархализма - це не тотожні поняття. Головним відмітним ознакою патримониализма, за Вебером, є наявність у розпорядженні патрімоніальної правителя особливого апарату управління, якого немає в патріархальних владних структурах. Якщо патріархальне панування завжди слід традиції, то при патримониализме опора на управлінський апарат і військові формування, які набираються зазвичай з числа рабів, наймитів чи підданих, які належать до непривілейованим верствам населення, і виступають знаряддям особистої влади пана, дозволяє останньому у відомих межах не рахуватися з вимогами традиції

Сказане не означає, що патримоніальне держава не потребує традиційної легітимації. Швидше навпаки, патримониализм не мислиться поза традиційного суспільства. Режим, при якому правитель діє головним чином на свій розсуд, спираючись на військову силу і ігноруючи традицію, М. Вебер виносить за рамки чисто патрімоніальної правління, позначаючи його терміном "султанизм". До такого роду режимів німецький соціолог відносив середньовічні держави Близького Сходу, представляли собою, на його думку, класичний приклад "султанизма", що спирався на патримоніальній війська. Їх нестійкість багато в чому визначалася тим, що правителі цих державних утворень, покладаючись тільки на військову силу, часто ставали заручниками армії, яка в будь-який момент могла вийти з-під їх контролю.

Зазвичай в патримониальном державі вага населення поділялося на дві основні групи: особисто залежних слуг правителя, з числа яких формувався адміністративний апарат, і політичних підданих, які не були особисто залежними, проте зазнавали різного роду повинності. При цьому економічна експлуатація підданих, як правило, здійснювалася методами, предполагавшими колективну відповідальність певних груп населення за відправлення їх членами державних повинностей.

З розвитком державних відносин на зміну чисто патримониальному типом панування в рамках традиційного суспільства приходить становий тип правління, який характеризується Вебером як децентралізований варіант патримониализма. Суть змін полягала в тому, що в рамках цього різновиду патримониализма влада правителя була обмежена вже не священною традицією, а правами та привілеями формуються станів і чиновників (станові монархії).

Очевидно, що суспільний устрій Стародавньої Русі з моменту утворення єдиної Київської держави, якщо виходити з вищевикладеного, можна охарактеризувати як перехідний від чисто патріархального типу управління до патримониальному. Його основною особливістю було те, що на відміну від більш пізнього станового ладу, встановленого, як зазначалося, у Московській державі, в давньоруському суспільстві ще не сформувалися верстви і не склалася адміністративна система, бюрократичний апарат. Функції управління ще не відокремилися від функцій влади, існувало тотожність влади і управління: київський князь управляв давньоруським товариством особисто за допомогою своєї особистої адміністрації-дружини.

Ця система влади і управління виросла з періоду "військової демократії" з характерною для цього ладу вечевыми традиціями і общинною формою влаштування суспільного життя. Вона будувалася на участі всіх дорослих чоловіків в управлінні громадою, загальне озброєння, публічному призначення воєначальників і спиралася на племінні традиції у формі звичаїв, ритуалів, моральних норм. У той же час на відміну від родоплемінного суспільства київський князь уже мав у своєму розпорядженні постійний (поки ще особистий) апарат управління в особі дружини, яка служила в руках князя як інструментом примусу та управління, так і засобом захисту його власних інтересів.

Зазначені особливості, характерні для традиційних суспільств па ранньому етапі їх розвитку, були тією чи іншою мірою властиві більшості середньовічних держав Європи. Однак формування державних відносин в кожному з них мало свої специфічні особливості. Властиві вони були і давньоруської державності.

У процесі свого становлення давньоруська державність пройшла ряд етапів, у своїй основі багато в чому аналогічних процесу зародження державності у західних слов'ян. Основним змістом цього процесу був еволюційний перехід від родоплемінних відносин, характерних для періоду "військової демократії", до формування основ ранньослов'янської державності. Він супроводжувався, з одного боку, виділенням із загальної маси общинників племінної знаті, з середовища якої стали вибиратися вожді та старійшини, з іншого - утворенням перших племінних князівств, очолюваних племінними князями. У VI-VIII ст. на землях східних слов'ян спостерігається активний процес формування союзів племен, структура влади яких поки ще збігалася з організацією племінної влади. В якості верховних органів племінних союзів виступали народні збори (віче), за традицією стверджували обов'язкові для всіх правила, які після освячення їх жерцями набували характер суспільних норм. До цього часу відноситься поява перших міст (Київ, Полоцьк, Смоленськ), що виступали в той час як військово-політичних, адміністративних і культових центрів племінних союзів.

Подальша еволюція суспільного ладу східних слов'ян в умовах зовнішньої загрози призвела до поступового розкладання родоплемінних відносин і заміни родоплемінної організації суспільства територіальної, що об'єднувала вже кілька союзів племен, що створювало передумови для виникнення публічної влади як основного атрибута зароджувалася державності. На зміну горизонтально організованим влади і управління, що було відмітною рисою владних відносин в період "військової демократії" (жерці, рада старійшин і військовий ватажок), приходить ієрархічно побудована форма управління, яку деякі сучасні вчені визначають поняттям "вождество" і вважають перехідною формою від племінного ладу до раннього державі.

Вихідним подією, що поклало початок формування держави у східних слов'ян, прийнято вважати подію у VIII ст. у Середньому Подніпров'ї в ході боротьби з хозарами об'єднання кількох союзів слов'янських племен (сіверяни, радимичі і деякі інші) на чолі з полянами, що призвело до виникнення одного з центрів давньоруської державності. У IX ст. на базі північно-західного союзу на чолі зі словенами, подчинившими собі племінні союзи кривичів і фінно-угорські племена, виникає державне утворення з центром у Ладозі, а потім у Новгороді.

Продовжує залишатися дискусійним питання про роль і значення варязького елемента ("покликання варягів") у процесі формування давньоруської державності. Стародавні письмові джерела, і зокрема вставна легенда найдавнішої загальноруської літописі "Повісті временних літ" про покликання новгородцями Рюрика в 862 р., свідчать про те, що в боротьбі з хозарами слов'яни рано стали практикувати укладання союзів (пактів) зі скандинавськими (варязькими) конунгами і їх дружинами, яких вони називали "руссю". З варягами стародавні російські джерела пов'язують об'єднання по великому водному шляху "із варяг у греки" у 882 р. (після походу на Київ з Новгорода князя Олега) двох основних центрів давньоруської державності в єдине Київське держава.

Як вважають багато сучасні дослідники, династія Рюриковичів, ймовірно, з самого початку була пов'язана з одним із слов'янських родів, досить швидко ославянилась, перенісши самоназва "русь" на всю державну територію східних слов'ян. На думку А. М Кузьміна, який висунув концепцію разноэтничности слов'ян і "русп", швидше за все варяги являли собою одну з гілок балтійських слов'ян або у вузькому сенсі - асимільоване ними плем'я вариноп (на що вказує і літописна "суть люди новгородські від роду варяжска"). Що стосується русів, які вважали себе аристократичним слов'янським родом, то питання про їх походження залишається відкритим. Тільки в Прибалтиці було кілька "Русий>. У Східній Європі найбільш відомі були русі-руні (руки), що йшли на схід і балтійським шляхом, та з Дунаю, хоча всі вони говорили по-слов'янськи (слов'янською мовою було складено грецький оригінал договору Русі з греками)1. Як вважає А. Р. Кузьмін, для Київської Русі "набагато більше значення мала Русь Дунайська (Ругиланд), звідки, за літописом, і вийшли слов'яни і русь".

Сказане аж ніяк не скасовує того історично важливого значення, яке мала діяльність перших руських (варязьких) князів у процесі становлення давньоруської державності. Як зазначав у зв'язку з цим один з великих російських істориків С. Ф. Платонов, будучи першою спільною владою серед багатьох розрізнених раніше світів, варязькі князі з їхніми дружинами були "першими представниками племінної єдності". Пересуваючись з місця на місце по руській землі, з'єднуючи племена і міста в спільних військових і торговельних підприємствах, князі "створювали цим грунт для національного об'єднання і національної самосвідомості. Згуртувавши держава зовнішнім чином, вони створювали і можливість внутрішнього згуртування".

В дискусії про покликання варягів є й інша, більш глибока з точки зору цікавить пас питання сторона, па яку часто не звертають належної уваги. Питання про покликання варягів прямо пов'язаний з дуже важливою для правильного розуміння суспільно-політичного розвитку Стародавньої Русі проблемою, що стосується особливостей взаємини влади і суспільства в Давньоруській державі, так само як і відносин формується всередині правлячої еліти. Уважний аналіз цієї проблеми дає підставу говорити про особливу форму зародження та еволюції державних відносин в давньоруському суспільстві, що значно відрізнялися від аналогічного процесу в країнах Західної Європи. Саме тут, очевидно, слід шукати причини та витоки своєрідності національної державності в стародавній і більш пізній періоди російської історії. Далі ця проблема буде розглянуто детальніше.

У наведеному вище висловленні, пов'язаному з оцінкою ролі варязьких князів як "перших представників племінної єдності східних слов'ян, С. Ф. Платонов, крім іншого, торкнувся вельми цікаву особливість правління перших Рюриковичів, в деякій мірі підтверджує наш висновок про те, що питання про покликання варягів має набагато більше значення, ніж це здається на перший погляд.

З'ясовуючи витоки і природу давньоруської державності, вчений вказує (за аналогією з описаною вище концепцією М. Вебера) на існування в державному розвитку різних країн трьох головних видів політичної влади -патріархальної, яка виросла на підставі кровних зв'язків (властивій кочовим народам і напівкочові), вотчинної або патримоніальної (коли відома особа вважає своєю власністю всю територію племені, а в силу цього і людей, що живуть на території, визнає підвладними собі), а також більш пізньої сучасної, яка виникає на грунті розвитку національної самосвідомості. Як вважає С. Ф. Платонов, влада в Давньоруській державі не може бути віднесена до жодної із зазначених типів політичної влади. По-перше, тому що перші російські (варязькі) князі не могли панувати у нас в силу кровного початку, по-друге, вони не могли вважати землю своєю власністю. Що стосується сучасної національної влади, то вона змогла утвердитися тільки в період формування єдиного Російського централізованого держави в московську і більш пізню епоху.

Наведене спостереження маститого вченого, має принципове значення насамперед з точки зору виявлення загального і особливого у формуванні державності і державних (службових) відносин у різних народів.

Більшість європейських держав, що виникли після розпаду Західної Римської імперії, формувалася в результаті завоювання її колишніх володінь молодими "варварськими" народами, переважно німецькими племенами. Так, утворення Франкської держави (сучасна Франція) в V ст. відбулося в результаті завоювання Північної Галлії німецьким плем'ям - салическими франками. Завойовуючи окремі території розпад Римської імперії, вожді германських племен зазвичай роздавали значну частину завойованих земель своїм сподвижникам в так звані бенефіції, надаючи їх власникам широкий імунітет (недоторканність). У Франції в IX ст. ці бенефіції були перетворені у спадкові володіння і стали називатися феодами. Виникла на цій основі феодальна система зробила феодальну аристократію майже незалежною від королівської влади і призвела до непрекращавшейся боротьбі феодалів з власними королями. В цих умовах франкські королі змушені були в боротьбі з феодальною аристократією спиратися на міста, які отримували від королівської влади широкі права. До XIV ст. королівська влада у Франції здобула перемогу, встановивши в країні форму абсолютної монархії.

В цілому за цією ж схемою відбувалося формування державних відносин в Англії. Проте були тут і деякі принципові особливості. На відміну від франкських королів король Вільгельм-завойовник відразу відібрав у переможених ним народів всю землю і, роздавши частину її своїм сподвижникам, більшу частину залишив за короною. Це забезпечило йому значну самостійність і незалежність від феодальної аристократії. Цьому сприяло також активне використання англійськими королями найманих збройних сил. Таким чином, якщо у Франції королівська влада, спираючись на міста, боролася з сепаратизмом місцевих феодалів, то, навпаки, в Англії аристократія разом з народом повинна була боротися за обмеження сильної і всюдисущої королівської влади. Якщо у Франції результатом боротьби королівської влади з місцевою аристократією стало затвердження абсолютної монархії, то в Англії рано виявилася тенденція до формування представницьких установ, що обмежували владу короля (парламенти).

Зовсім по-іншому розвивався процес в землях східних слов'ян. Якщо на Заході держави виникли в результаті завоювання, то у східних слов'ян формування держави було пов'язано з добровільним визнанням влади (покликання варягів). Як свідчать писемні джерела, і в першу чергу "Повість тимчасових років", наші предки, стародавні русичі були переконані, що племінну ворожнечу між слов'янськими напівдержавними утвореннями могли подолати правитель або правителі ззовні, що стояли над цією боротьбою і були представниками більш розвиненого в державному відношенні співтовариства.

Покликання влади зумовило особливий характер відносин між владою і населенням. З самого початку ці відносини будувалися на взаємних зобов'язаннях сторін. На відміну від королів Західної Європи варязькі князі не могли почувати себе повновладними господарями руських земель і повинні були вступати в договірні відносини з місцевим населенням, укладаючи угоди з міськими народними зборами і віче. Є підстави вважати, що перші руські князі приходили в російські міста не як завойовники, а як представники місцевого населення (Олег не "град взя", а "прія град").

На відміну від західних королів Рюриковичі приходили в російські міста зі своїми родичами і дружиною, а не з феодалами в західному сенсі слова. Не маючи можливості вільно розпоряджатися руськими землями, варязькі князі не могли прив'язати до себе своїх дружинників економічно, роздаючи їм землю у власність. Якщо на Заході наявність такої можливості у королів призвело до раннього формування ієрархії власності і васальної залежності від своїх феодалів сеньйорів, що склали основу феодальних відносин у європейських країнах, то, навпаки, дружина київського князя не була пов'язана з ним відносинами васалітету. Відносини дружини і князя спочатку будувалися па добровільних засадах, основу яких становив принцип особистої відданості і товариства. У цій системі відносин князь був лише "першим серед рівних". Як неважким був доступ в дружину, так само легко можна було і покинути її. І, навпаки, залежність служилого класу від верховної влади в Росії виникла тільки в Московській державі і виразилася у формуванні самою державою дворянського стану.

Певну роль у складанні зазначеного типу відносин формується всередині правлячої еліти Російської держави зіграв климатогеографический фактор, який зумовив в умовах "лісовий" Русі більш високу цінність природних багатств, а не землеробства. Ця особливість багато в чому сприяла формуванню па Русі свого роду колективної феодальної власності ("сімейного феодалізму", за визначенням російського історика М. П. Погодіна), при якій князівські пожалування становили земельні угіддя, а частина колективно збирається данини, а самі феодали концентрувалися в містах, разом з князем здійснюючи управління підвладними їм землями.

Цей порядок не змінився і в період феодальної роздробленості стародавньої Русі. Більш того, договірне начало як у стосунках між князем і його дружиною, так і у відносинах князів з місцевим населенням у питома період ще більше посилювалося. З одного боку, в умовах роздробленості у дружинників з'явилося більше можливостей залишати службу з метою переходу від одного князя до іншого, з іншого - місцеві князі, прагнучи зайняти той чи інший князівський стіл", повинні були забезпечувати собі підтримку місцевого населення, укладаючи з ним спеціальні договори ("ряди"). У період роздробленості багато російські міста користувалися правом покликання князів на правління.

Однак те, що було перевагою в київський період розвитку давньоруської державності, що виявилося недостатнім для "демократичного" розвитку російського суспільства в більш пізній період будівництва єдиного централізованого держави в Московській Русі. Як видно з наведеної вище характеристики середньовічних європейських держав, в основі їх формування лежала не мала аналогів у східних країнах система васалітету, строившаяся на принципі взаємного договору і права. Ця основна особливість Європи в сукупності з нехарактерним для Сходу феноменом вільних міст зумовила панування договірно-представницьких (згодом демократичних систем правління в західних країнах. Не маючи такого історичного досвіду, більшість країн Сходу, в тому числі Росія, розвивалися в іншому, часто протилежному напрямку. Цей розвиток проходив у загальному для східних країн руслі формування самодержавних форм правління, заснованих на особистій волі правителя і не передбачали ні договірних відносин, пі прав вільних громадян.

 
< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

Схожі тими

ОСОБЛИВОСТІ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ТА АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ СУСПІЛЬСТВОМ (ЖОВТЕНЬ 1917-1991 рр..)
Державне управління і політична культура суспільства: загальне та особливе у формуванні традиційних основ російської державності
ВІДРОДЖЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ І СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ (1991-2012 рр..)
Становлення радянської державності та системи державного управління (1917-1929 рр..)
ВІДРОДЖЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ І СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ (1991-2012 рр..)
Формування системи державного управління в Київській Русі
Державне управління і політична культура суспільства: загальне та особливе у формуванні традиційних основ російської державності
Особливості відносин соціальної допомоги в стародавніх державах
Державна влада і управління в Росії в XVII ст. Еволюція станової моделі державного управління і початок формування інститутів абсолютизму
 
Предмети
Банківська справа
БЖД
Бухоблік і аудит
Документознавство
Екологія
Економіка
Етика і естетика
Інвестування
Інформатика
Історія
Культурологія
Література
Логістика
Маркетинг
Медицина
Менеджмент
Політологія
Політекономія
Право
Психологія
Соціологія
Страхова справа
Товарознавство
Філософія
Фінанси